4.Дорога додому

Ми як ошпарені влетіли всередину. За нашими спинами чувся пронизливий визк. Металеві двері під'їзду зачинилися перед їх носом. Та тут наші погляди зосередилися на нашому спасителі. Перед нами стояв кремезний чоловік, хоч і в роках. З сірими очима, які дивилися на нас з висоти його зросту. Ми були не карликами, але на його фоні складалося саме таке враження. Проте головне що кинулося в очі відразу—це доглянуті закручені вуса. Та раптом він заговорив.

—Ну привіт хлоп'ята, радий що хоч хтось у цьому місті ще не скажений. Давайте не будемо стирчати тут, ходімо в квартиру, гостей не можна так тримати не впускаючи.

Я і Артур обмінялися здивованими поглядами. Крім того що він нас врятував, ще й так радо запрошує до себе додому. Та вибору в нас не було, і ми пішли. Тишу в якій ми піднімалися перервав Артур. 
—Ми дуже вражені вашою гостинністю, та дуже вам дякуємо, пане...
—Валентин, мене звати Валентин. Насправді по іншому я вдіяти не міг, ви перші люди кого я бачу за останні дні.

Через хвилину наш гурт вже заходив до просторої  квартири з досить стильним ремонтом. Стіни буди прикрашені різними дерев'яними виробами. На полицях виблискували фотографії. На них більше всіх зустрічався Валентин, та ще якась жінка.  Були і групові фото з людьми в пожежній формі. 
Через декілька хвилин ми всілися за невеликим столом. 
—Розкажіть же мені тепер хоч ви, що за чортівня тут відбувається!? 
—Про що саме ви говорите ? Про те як ми тут опинилися ? Чи що це за монстри ?—Проляпотів Артур.
—Все це, мене не було вдома лише декілька днів, приїжджаю а тут таке. 
—Ну враховуючи що до ранку нам робити нічого, ми можемо розповісти свою історію, а потім ви. Так і контакт налагодимо.—Максимально вічливо проговорив я.
—Прям заінтригував, давайте тоді починати.

Між нами зав'язалася досить довга розмова, розповіли ми Валентину чого ми тут та що прямуємо до Києва. Сказали і про нашу машину, яку ми втратили. Натомість нам вдалося вияснити що у нього самого є авто. Яке припарковане недалеко від дому. Це може сильно прискорити наше повернення додому. Та є ще деякі моменти, які я хотів би від нього дізнатися. 
—А де ви були ці декілька днів? Що проґавили апокаліпсис ? 
—Та на рибалці я був, поїхав до невеликого будинку біля річки. І декілька днів там жив і горя не знав. Мені іноді вдається так вирватися з міської колотнечі. Правда там зв'язок не дуже, а зараз взагалі його ніде немає. 
—Що є то є. Все дуже змінилося, і ніхто не знає як воно далі буде.
—І звідки ж ця напасть взялась на наші голови так раптово. Коли їхав з дому все було нормально, а приїхав нікого нема, та тільки оці бігають пришиблені. 
—Приречені! —Гордо викрикнув Артур.
—Це ви так їх називаєте? 
—Так, це авторство  цього крикуна патлатого , який своїм криком зараз приманить всіх. 
—А яка різниця? Вони сюди не дістануться, билися головами об металеві двері, і нічого в них не вийшло. 
—Та всеодно це небезпечно. 
—Чого ти. Ми уже профі у протистоянні з ними, згадай як у компле..
—Пане Валентин! А можете розказати хто ці всі люди на фото ? Бо що ми тільки про себе. У Артура он рот не затикається, а вас ми так і не вислухали до кінця. 
—Зараз вам все розтолкмачу. Я раніше був рятувальником. Тут зображені всі люди з нашого відділу. З деякими я познайомився ще в академії, коли на рятувальника вчився, а з іншими—вже тут. 
—А ця красива жінка ? Це ваша дружина? 
—Так. Це вона.
—Вам пощастило, а де вона зараз? 
—Вона померла два роки тому...
—Ой.. Вибачте будь ласка. Я думав..
—Та нічого, я сам винен. Коли був на виклику вдома сталася пожежа. Ніхто не знає причину. Та сталася вона раптово. Порятунок не встиг надійти. Її знайшли на ліжку. Задихнулася. Досі не зрозуміло як це сталося, та нічого вже не зробиш. Інших рятував, а її не зберіг. 
—Не треба себе терзати за це! —Несподівано вигукнув Артур. 
—Згоден з ним, ви робили те, що вважали потрібним, таке може статися з будь ким. Давайте краще поговоримо, як ми будемо звідси вибиратися. Ви всеж думаєте їхати до Києва з нами? 
—Думаю що так, машина в мене є. Зможу вам із транспортом допомогти. Всеодно тут крім мене нікого немає. Діти вже давно за кордоном, так що мене тут нічого не тримає. Та судячи з того, що ніде на дорогах зі сторони ваших мандрів  немає авто. То скоріше за все більшість людей направилося по тому ж маршруту що ми тепер. 
—Раніше світанку ми всеодно не поїдемо, у нас ще є трохи часу. Думаю нам треба хочаб спробувати відпочити. 
—Правильна думка Марк, бо щось ми заговорилися, я знайду вам місця у кімнатах. Та можете поспати поки ми не поїхали. А я провсяк випадок побуду на сторожі. 
—Тоді надобраніч, хоча вже і ранок скоро. Ну ви зрозуміли.
—Йди вже, бо ми і так не спали досить довго. 
—Диви який командир.
—Артуре, я тобі твої штори зараз обріжу під нуль. 
—Не смій! Я вже йду.

Валентин розмістив нас в одній із кімнат. Там було ліжко та крісло. Артур моментально зайняв ліжко. Тому довелося лягати де залишилося. Артур заснув моментально, але мені це ніяк не вдавалося. Я багато думав про те що було, та що буде. Проте найбільше думки були забиті Вікою. Невідомо як вона і чи зможемо ми її знайти. Сподіваюсь все буде добре. З цими думками мене всеж переміг сон.

—Вставай, пенсія! Уже майже світанок, нам треба збиратися. 
—Може досить мене так називати? Я лише на три роки старший за тебе!
—Ну так я і кажу, ти пенсія. 
—Іди коту під хвіст! 
—Коту-вояку? 
—Що? 
—Що? 
—О! Ви вже прокинулися. Давайте збирайтеся та будемо вирушати. 
—Та нам немає сильно що брати. Ось цього чорта підняти і можна їхати. 
—Встаю встаю. Тільки не кричи на вухо.

Наш загін зібрав все що в теорії могло нам знадобитися. У Валентина на щастя були хоч і невеликі, але запаси. І ось ми вийшли з квартири і почали повільно спускатися до вхідних дверей. Ніяких звуків чутно не було. Я повільно відкрив двері та озирнувся довкола—нікого не було. 
—Так,схоже все чисто. Валентине, ведіть нас до вашої машини. 
—Зараз все організуємо, пішли за мною.