1.Останній день...

Постріли... Вибухи... Та постійні смерті. Саме це було невід'ємною частиною моєї роботи, колишньої роботи, якщо точніше.  Я був одним із спецпризначенців в одній дуже впливовій науковій організації.  Називалась вона ОДК. За короткий час вона стала могутньою мега-корпорацією. Займається вона вивченням космічних тіл та все що прибуло на землю звідти. Та я сильно не вникав.    Моє діло було охороняти робітників організації та слухати накази. Тепер я проживаю в  самій столиці України, Києві. За хорошу службу в ОДК.Мені заплатили чималі кошти. Багато хто з терористичних організацій прагнув заволодіти хочаб частиною технологій цієї корпорації. На моїх очах загинуло багато людей, справжні бої розгорталися за обладнання та результати досліджень. Сам не розумію навіщо підпільним воєнним організаціям технології наукової корпорації, хоч і найвпливовішої. Та мені було це не дуже цікаво. Я прийшов туди за грошима а їх там було вдосталь. Проте через постійний недосип та перевтому було вирішено покинути її. В знаки давалися і поранення які я отримував на роботі. 
Отримавши свої гроші я зміг купити чималий приватний будинок, інші гроші інвестував та збирався жити спокійним  та багатим життям аж до старості. Я вмів розпоряджатися грошима, міг не працювати та проводити час як захочу.  
Друзів у мене майже не було. А через постійну роботу я розлучився зі своєю дівчиною Маргаритою, іноді шкодую, що так сталося, проте нічого вже не вдієш. Мені не так погано жити самому.  Навіть в дитинстві я не мав компанію друзів із якими міг би проводити час.  Сидів вдома, та іноді прогулювався сам ввечері. Займався спортом та хотів якнайкраще  облаштувати своє життя, щоб дозволити собі все, що захочу.  Кожен день я ходив на пробіжку, читав книги, короче кажучи робив все, що допомагало мені  зібратися з думками. Мені вдавалося  підтримувати зв'язок   із деякими колишніми колегами із охорони ОДК. Випадки перестрілок дедалі більшали, тому я навіть радів, що пішов звідти. Хоч я старався не дізнаватися нічого зайвого про цю організацію . Проте іноді важко було стримувати свою зацікавленість , проте заради грошей я терпів все. А зараз завдяки терпінню живу собі без проблем. Єдина людина до якої я можу часто навідуватися—це моя молодша сестра Віка, з нею в мене є чимало цікавих спогадів.  Вона єдина близька для мене людина, яка завжди рада мене бачити. Завдяки значним фінансам я намагаюся зробити її життя якнайкраще, щоб вона могла отримати все, що щиро хоче. Якщо так подумати вона і є моїм сенсом життя  на данний момент. Через два дні їй має виповнитися двадцять три роки. І я хочу підготувати їй незабутнє  свято. Хоч вона вже давно повнолітня, дитина в ній не збирається кудись діватись. Вона дуже любить тварин, солодощі, а також гратися з дітьми. Напевно через її наївну та дитячу поведінку я і обожнюю проводити з нею час. Бо в моєму житті часу на розваги і безтурботні прогулянки не було, після смерті батьків мені доводилося наглядати  за Вікою довгі роки, та намагатися хоч якось влаштувати своє життя. І все йшло досить не погано, підготовка до дня народження сестри йшла повним ходом. Погода на наступний тиждень мала бути чудова, тому я почав планувати мій з нею маршрут на декілька днів, поїхати в парк розваг, а потім в її улюблений зоопарк. Думаю вона буде в захваті,  потім запросимо  декількох подруг з якими вона іноді проводить час. Все має пройти непогано. 
Всі наступні дні до цього свята я губився у постійні підготовці. Зовсім вибився  з часу, перевіряючи всі заплановані заходи та подарунки. І ось у вечері перед днем народження Віки я без сил гепнувся на ліжко, та швидко заснув. 
Зранку ж я зміг встати  раніше Віки та почав підготовку до привітання. Зібравшись з духом я залетів у кімнату сестри. Там я застав  картину, як Віка сидячи сонна в ліжку, намагалася дати раду своєму неслухняному рудому волоссю. 
—З днем народження сонечко моє!— Крикнув я підлетівши до свого заспаного чуда. 
—Ой. Ти чого так лякаєш Марк? Так і серце зупинитися може. Я тільки прокинулась!
—Невже ти не рада, що твій улюблений брат вітає тебе з днем народження? 
—Да ну тебе, звісно я дуже рада,просто неочікувано. — Посміхнувшись своїми пухкими губами промовила вона.
—Тоді хутко збирайся та готуйся, що сьогоднішній день ти ніколи в житті не забудеш!  Позіхаючи Віка неспішно почала вставати з ліжка, проте чим більше проходило часу то веселішою вона ставала. Ми зібралися для початку піти прогулятися в парк. Віка одягнула свою улюблену червону сукню, з широкими рукавани та золотистими візерунками. А я без зайвих роздумів одягнув чорні довгі шорти та білу однотонну футболку. Заряджені на хороший день ми вийшли  з будинку з прекрасним самопочуттям та настроєм. Віка буквально світилася від щастя. З її рум'яного обличчя не сходила усмішка. Поївши морозива я подарував їй   
золотистий кулон у формі серця  з невеликим рубіном по середині. 
—Боже, Марк, ну навіщо ти так? Він же коштує дуже багато мабуть. Я би була рада будь якому подарунку від тебе. 
— Ти наразі єдина по справжньому близька та рідна для мене людина, я хочу дати тобі все найкраще. Я ж знаю як ти любишь такі прикраси. 
—Мені справді дуже подобається твій подарунок, аж плакати хочеться від щастя ,враховуючи  скільки всього ти зробив та дав мені за все моє життя. Я більше за все на цьому світі рада, що в мене є такий брат як ти!

З цими словами Віка різко підбігла до мене та міцно обняла. Її очі світилися від щастя, вона мало не плакала. Я витер їй сльози і ми вирішили піти в парк розваг на американські  гірки. 
Наступні декілька годин ми провели в суцільних радощах. Посмішка не сходила з наших облич. Я повів Віку відпочити до невеликого кафе на території парку. Вона обирала холодні напої з меню. А я сидів в телефоні переглядаючи спільні з нею фотографії за день. Мій веселий настрій перервав дзвінок. Я був дуже здивований бо це телефонував Артур, мій колишній напарник у підрозділі  де ми працювали на ОДК. Він телефонує не так часто, бо ще досі працює там. Мене збентежило, що він зробив це вдень, хоч зазвичай робив це ближче до вечора коли закінчувалася зміна. Я взяв слухавку.
—Ало, Марк, ти мене чуєш ?— Почувся напружений голос Артура.
—Що сталося? Чому ти такий збентежений ?