5. Новий початок

Коли феєрверки нарешті вщухли, а небо над Києвом повернулося до свого зимового спокою – темно-синього, з розсипом справжніх зірок, що пробивалися крізь легкі хмари, – Владислава й Любомир все ще стояли на балконі, міцно тримаючись за руки, ніби боялися, що якщо відпустять одне одного, весь цей вечір розчиниться, як сон. Морозне повітря щипало щоки, але їм було тепло – від поцілунку, від близькості, від того дивного, глибокого відчуття, що вони знайшли щось рідкісне й цінне саме цієї новорічної ночі. Унизу, на вулицях Подолу, люди все ще вітали одне одного, співали, сміялися, хтось запалював останні бенгальські вогні, що іскрили золотими фонтанчиками, а десь далеко лунали дзвони церков – тихі, урочисті, ніби благословляли новий рік і все, що він принесе із собою.

Любомир першим порушив мовчанку. Він повернувся до неї, все ще тримаючи її долоні в своїх, і подивився так, ніби хотів запам'ятати кожну рису її обличчя під світлом ліхтарів унизу.

– Владиславо... я не знаю, як сказати це правильно, щоб не звучало банально, – почав він тихо, і голос його був трохи хрипким від емоцій. – Але цей вечір... ти... це найкраще, що могло статися зі мною за дуже довгий час. Я не хочу, щоб усе закінчилося на цьому балконі. Можна... можна я запрошу тебе завтра на каву? Чи післязавтра? Чи щодня, поки ти не втомишся від мене?

Вона розсміялася – тихо, щасливо, і сльози радості блиснули в кутиках очей.

– Я не втомлюся, – відповіла вона. – І так, завтра на каву. І післязавтра. І скільки захочеш.

Вони спустилися вниз уже тоді, коли клуб почав потроху порожніти. Багато людей ішли на післясвяткові вечірки чи просто гуляти нічним містом, але для них двох усе вже було вирішене. Любомир узяв її пальто з гардеробу, допоміг одягнути, а потім накинув своє – і вони вийшли на вулицю, де сніг усе ще падав м'якими великими пластівцями, встеляючи тротуари свіжою білою ковдрою. Він викликав таксі, але коли машина під'їхала, вони обоє зрозуміли, що не хочуть так швидко розлучатися.

– Може, пройдемося трохи? – запропонувала Владислава. – Ніч така гарна...

– Звісно, – усміхнувся він і взяв її під руку.

Вони йшли тихими вуличками Подолу, повз старі будинки з ліпниною, повз кав'ярні, де ще горіло світло, повз маленькі ялинки на балконах. Розмовляли про все й ні про що: про те, як Любомир любить гуляти Андріївським узвозом улітку й шукати старі книги, про те, як Владислава мріє колись поїхати на Різдво до Львова й пити каву на площі Ринок під снігом. Він розповів, як у дитинстві боявся салютів, але зараз вони здаються йому найгарнішим видовищем у світі – особливо сьогодні. Вона зізналася, що завжди думала, ніби справжнє кохання починається повільно, з довгих розмов і спільних прогулянок, а не з одного вечора – але ось, доля вирішила інакше.

Коли дійшли до її гуртожитку, вже світало – небо стало рожевуватим, а сніг набув ніжного перламутрового відтінку. Вони зупинилися біля під'їзду. Любомир узяв її обличчя в долоні – цього разу впевнено, без вагань – і поцілував ще раз: повільно, ніжно, ніби обіцяючи, що це тільки початок.

– Доброї ночі... чи вже доброго ранку, – прошепотів він, відірвавшись.

– Доброго всього, – відповіла вона й усміхнулася.

Він дочекався, поки вона зайде в під'їзд і помахає йому з вікна другого поверху, і тільки тоді пішов – легкий, щасливий, ніби літав над землею.

Того ж дня – 1 січня – вони зустрілися в маленькій кав'ярні на Андріївському узвозі, тій самій, що часто снилася Владиславі в її мріях про ідеальні побачення. Кав'ярня була затишною: дерев'яні столики, старовинні лампи, запах свіжозмеленої кави й булочок з корицею, а за вікном – засніжений спуск, де повільно йшли люди з подарунками й усмішками. Владислава принесла тістечка, які спекла напередодні – ті, що пахли корицею й домашнім теплом, – і Любомир зустрів її з букетом білих троянд, загорнутих у крафтовий папір.

– Я не знав, які квіти ти любиш, – зізнався він, трохи ніяковіючи. – Але білі здалися... правильними. Чистими. Як сніг сьогодні.

– Вони ідеальні, – відповіла вона й поцілувала його в щоку.

Вони сиділи біля вікна годинами: пили каву з молоком, їли тістечка, розмовляли про майбутнє. Любомир розповів про свої плани на проєкт, про те, як хоче додати функцію, що підбирає людям "випадкові доленосні зустрічі" – жартома, але з блиском в очах. Владислава поділилася, що вже почала писати оповідання – про дівчину, яка знайшла чарівний квиток і зустріла хлопця з теплими очима.

– І чим закінчується? – запитав він.

– Щасливо, звісно, – усміхнулася вона. – Вони разом. Надовго.

Після кави вони вийшли надвір і гуляли Андріївським узвозом – повільно, тримаючись за руки, зупиняючись біля магазинчиків з сувенірами, фотографуючи одне одного на тлі засніжених дахів. Сніг усе падав, тихий і м'який, а Київ навколо здавався ще чарівнішим, ніж учора – ніби місто саме раділо за них.

Коли сонце почало сідати, фарбуючи небо в рожеві й золоті тони, вони зупинилися на оглядовому майданчику, звідки видно було весь Поділ і Дніпро вдалині.

Любомир обійняв її ззаду, поклавши підборіддя їй на плече.

– Знаєш, той квиток... він змінив усе, – сказав він тихо.

Владислава повернулася до нього, притулилася щокою до його грудей.

– Ні, – відповіла вона. – Не квиток. Ми змінили. Доля тільки підштовхнула – дала шанс. А далі... далі все залежить від нас.

Він поцілував її в скроню.

– Тоді давай не втратимо цей шанс. Разом.

– Разом, – прошепотіла вона.

І в цю мить, під першим січневим заходом сонця, з снігом, що танцював навколо, і теплими руками одне одного, вони зрозуміли: новорічне диво не закінчилося опівночі. Воно тільки почалося.

Київ сяяв навколо них – вогниками, снігом, любов'ю. А попереду був цілий новий рік – і все життя, щоб зробити видіння з чарівного квитка реальністю.