4. Магія опівночі

Час у клубі плив якось інакше – то повільно, наче мед у теплій чашці, то раптом прискорювався, ніби хтось натискав на невидиму педаль. Владислава й Любомир танцювали вже третю чи четверту мелодію поспіль: спочатку повільну, коли кожне торкання долоні чи легкий рух талії здавався чимось більшим за звичайний танець, потім швидшу, де вони сміялися, коли вона випадково наступала йому на ногу, а він жартома прикидався, ніби це страшенно боляче. Музика змінювалася, вогники на стелі мерехтіли в такт, а навколо люди ставали дедалі гучнішими – хтось вже відкорковував шампанське, хтось кричав "З Новим роком!" хоча до опівночі залишалося ще добрих пів години. Але для них двох усе це було десь далеко, ніби за тонкою скляною стіною: вони чули сміх і музику, але головним було тільки те, що відбувалося між ними.

Коли мелодія знову стала повільною – ніжною, з фортепіанними акордами й легким скрипковим соло, – Любомир притягнув її трохи ближче. Не надто нав'язливо, але достатньо, щоб Владислава відчула тепло його тіла крізь тонку тканину сукні. Вона поклала голову йому на плече – спочатку нерішуче, ніби питаючи дозволу, а потім, коли він легенько погладив її по спині, розслабилася й заплющила очі. Запах його парфуму – свіжий, з нотами кедра й чогось цитрусового – змішувався з ароматом її власних волосся, і їй раптом захотілося, щоб цей момент тривав вічно.

– Знаєш, – прошепотів він їй на вухо, і від його теплого дихання по шкірі пробігли мурашки, – я весь вечір думав, що цей квиток – просто чиясь дурна реклама. Але зараз... зараз я починаю вірити, що це справді диво.

Владислава підняла голову й подивилася йому в очі. Вони були так близько, що вона бачила кожну золоту цятку в його райдужках, кожну дрібну зморшку від усмішки біля кутиків.

– Я теж, – відповіла вона тихо. – Бо як інакше пояснити, що ми обидвоє знайшли однакові квитки, обидвоє замовили гарячий шоколад, обидвоє ненавидимо одну й ту саму різдвяну пісню... і вдвох опинилися тут саме цієї ночі?

Він усміхнувся – тією самою усмішкою, від якої в неї щоразу тепліло всередині.

– Може, це Київ вирішив нас познайомити? Він же завжди був трохи чарівним улітку на Андріївському, а взимку – на засніжених вулицях.

Вони вийшли з танцполу, коли діджей оголосив, що до Нового року залишилося п'ятнадцять хвилин. Усі почали рухатися до виходу – на вулицю, на дах, на балкони, куди тільки пускали. Любомир узяв її за руку – міцно, ніби боявся, що вона розчиниться в натовпі, – і повів до сходів.

– Ходімо на балкон, – сказав він. – Там тихо, і видно весь Поділ. І феєрверки будуть краще видно.

Владислава кивнула, і вони пробралися крізь юрму. Біля дверей на балкон стояв той самий охоронець, що впускав її на вході. Він подивився на них, потім на квитки, які вони досі тримали в руках, і без слів відчинив двері, пропускаючи вперед.

Балкон був невеликий і порожній, повітря морозне, чисте, пахло снігом і димом від чиїхось цигарок унизу. Над головою – справжнє небо, темно-синє, з першими зірками, що пробивалися крізь хмари. Внизу – Поділ, усипаний вогниками: старі ліхтарі, гірлянди на балконах, світло з вікон, де люди святкували.

Любомир дістав з кишені свої квитки – обидва, її теж узяв, коли вона простягнула, – і поклав їх поруч на широкий парапет. І в цю мить сталося щось неймовірне.

Квитки почали світитися.

Спочатку ледь помітно – тонким золотим сяйвом, ніби всередині паперу хтось запалив крихітну лампочку. Потім яскравіше, тепліше, і світло пульсувало в ритмі їхніх сердець. Владислава затамувала подих.

– Любомире... дивись...

Він узяв її за руку, стиснув пальці.

– Я бачу. Це... це справді магія?

Сяйво ставало дедалі сильнішим, і раптом – ніби хтось розкрив перед ними завісу – перед очима з'явилося видіння. Не просто картинка, а живе, тепле, ніби вони справді там були.

Вони йшли Андріївським узвозом улітку: сонце світило яскраво, каштани цвіли, навколо пахло кавою й свіжим хлібом з булочної. Владислава тримала в руках морозиво, що тануло, і сміялася, бо крапля впала їй на ніс. Любомир витірав її серветкою, а потім нахилився й поцілував – легенько, ніжно, ніби це було найприродніше в світі. Потім вони сиділи на лавці біля Андріївської церкви, дивились на Дніпро, і він тримав її руку, переплівши пальці. А потім – осінь, парк, листя під ногами, і вони бігли під дощем, сміючись, ховаючись під одною парасолькою...

Видіння тривало всього кілька секунд, але залишило в серці таке тепло, ніби вони справді прожили всі ці місяці разом.

Квитки спалахнули востаннє й згасли – тихо, ніби виконали свою місію.

Владислава подивилася на Любомира.

– Ти теж це бачила? – прошепотів він.

– Так, – відповіла вона, і голос тремтів. – Ми... разом. Улітку, восени...

Він підійшов ближче, обійняв її обличчя теплими долонями.

– Владиславо... я не знаю, як це пояснити. Я не вірю в дива, я айтішник і раціональний до мозку кісток. Але ти... ти моє диво. І я не хочу, щоб воно закінчилося опівночі.

Унизу почали лічити секунди до Нового року – гучно, хором, весь Поділ, весь Київ.

Десять... дев'ять... вісім...

Владислава подивилася йому в очі.

– І я не хочу.

Сім... шість... п'ять...

Він нахилився ближче.

– Тоді давай почнемо новий рік разом.

Чотири... три... два...

Небо вибухнуло феєрверками – золотими, синіми, червоними, що розквітали над Дніпром, над старими дахами, над усім містом. А вони поцілувалися – вперше, ніжно, повільно, ніби боялися сполохати цю магію. Владислава обійняла Любомира за шию, і світ навколо остаточно зник: залишилися тільки вони, салют, що гримів над головою, і відчуття, що це – початок чогось великого, справжнього, такого, про що пишуть у книгах, але рідко трапляється в житті.

Коли поцілунок закінчився, вони відірвалися одне від одного, але не відпустили рук. Феєрверки все ще гриміли, люди внизу кричали "З Новим роком!", а вони стояли, притулившись лобами, і посміхалися.