3. Зустріч очей

Владислава стояла біля бару, тримаючи в руках теплу чашку з гарячим шоколадом, аромат якого – солодкий, з легкою ноткою пряної кориці – змішувався з запахами свята, що наповнювали весь зал. Музика пульсувала тихо, але впевнено, ніби саме серце клубу билося в ритмі очікування опівночі, а стеля над головою, прикрашена тисячами крихітних LED-лампочок, імітувала зоряне небо, де зірки то спалахували, то згасали, створюючи ілюзію, що вони справді десь високо-високо над Києвом, а не під дахом модного подільського клубу. Вона зробила маленький ковток, відчуваючи, як тепло розтікається по тілу, розтоплюючи останні крижинки сумніву, що ще залишалися після довгих вагань удома, і повільно озирнулася навколо, намагаючись не виглядати надто загубленою серед цього вихору сміху, танців і піднятих келихів.

І саме в цю мить її погляд зупинився на ньому.

За барною стійкою, трохи осторонь від метушні барменів, що жонглювали шейкерами й розливали шампанське, стояв молодий чоловік – високий, з темним волоссям, що злегка спадало на чоло, і теплими карими очима, в яких віддзеркалювалися вогники стелі, ніби маленькі зірки оселилися саме там. Він тримав у руках точно такий самий золотий квиток, як у неї, і розглядав його з подивом, що межував із легкою усмішкою, ніби не міг повірити власним очам. На ньому була проста, але стильна темно-сіра сорочка, рукави злегка закатані, відкриваючи сильні передпліччя, і темні джинси – нічого кричущого, але все сиділо так, ніби було створене саме для нього. Він не танцював, не сміявся голосно з компанією, не фотографувався на тлі ялинки – просто стояв і дивився на квиток, ніби чекав на щось.

Їхні погляди зустрілися через увесь бар – спочатку випадково, потім свідомо. Владислава відчула, як у грудях щось стиснулося, а потім раптом розтануло, ніби крига на весняній річці. Час на мить сповільнився: музика стала тихішою, голоси навколо приглушеними, а в її вухах лунав лише стукіт власного серця. Він усміхнувся – ледь помітно, кутиками губ, але ця усмішка була такою щирою й теплою, що Владислава мимоволі відповіла тим самим.

Він відірвався від місця й пішов до неї – не поспішаючи, але впевнено, обходячи пари, що танцювали, і групи друзів, які фотографувалися. Коли він підійшов ближче, Владислава помітила, що в нього легка ямочка на щоці, коли він усміхається, і очі не просто карі – у них були золотаві цятки, що робили погляд глибоким і живим.

– Добрий вечір, – сказав він м'яким, трохи низьким голосом, у якому відчувалася легка нотка гумору. – Вибачте, що одразу так прямо... але у вас теж цей дивний золотий квиток?

Він підняв свій, показуючи їй, і Владислава кивнула, відчуваючи, як щоки заливає рум'янець – не від холоду, а від того, як він дивився на неї: уважно, ніби намагався запам'ятати кожну рису.

– Так, – відповіла вона, стараючись, щоб голос не тремтів. – Знайшла на Хрещатику вчора. А ви?

– Я теж. Ніби спеціально для мене загубили, – він усміхнувся ширше. – Мене звуть Любомир. А вас?

– Владислава, – сказала вона й простягнула руку. Його долоня була теплою, трохи шорсткою – ніби від роботи за комп'ютером, – і дотик тривав на секунду довше, ніж звичайне рукостискання. Вона відчула, як по руці пробіг легкий струм, і мимоволі опустила погляд.

Вони відійшли трохи осторонь від бару, до високого столика біля вікна, звідки видно було засніжений Поділ і вогники на старих дахах. Розмова полилася сама собою, легко й природно, ніби вони знали одне одного не хвилину, а роки.

– Я взагалі не планував іти на жодну вечірку, – зізнався Любомир, спершись на столик і дивлячись на неї з цікавістю. – Батьки поїхали у відпустку, друзі роз'їхалися... Думав посидіти вдома з книгою чи кодом. Але цей квиток... він ніби кликав.

– У мене те саме, – Владислава посміхнулася, граючись пальцями з чашкою. – Подруги поїхали додому, батьки дзвонили, просили приїхати... Але я залишилася. І ось – стою тут з гарячим шоколадом замість шампанського.

Любомир розсміявся – тихо, але щиро.

– А я теж замовив би шоколад, але подумав, що виглядатиме дивно. Вибачте, можна я теж візьму такий самий? – Він кивнув бармену, і за хвилину перед ним стояла така ж чашка. – От бачите, ще один збіг.

Вони говорили про все й одразу: про улюблені книги (виявилося, що обоє обожнюють фантастику, але Владислава більше класику, а Любомир – сучасних авторів), про Київ взимку й улітку, про те, як Новий рік завжди здається часом, коли все може змінитися. Коли діджей раптом поставив "Last Christmas", вони обидвоє одночасно скривилися.

– О ні, тільки не ця пісня! – вигукнув Любомир, театрально закотивши очі. – У дитинстві мама ставила її на повторі весь грудень. Травма на все життя.

– У мене точно так! – Владислава розсміялася, і сміх вийшов таким дзвінким, що кілька людей обернулися. – Я думала, що це тільки моя особиста катастрофа.

Вони сміялися разом, і в цю мить Владислава відчула, як усі бар'єри, що вона роками будувала навколо себе – тиха, мрійлива, трохи замкнута – почали танути. Любомир розповідав про свій проєкт – додаток, який мав допомагати людям знаходити однодумців за інтересами, а вона ділилася, як мріє колись написати власну книгу, може, навіть про кохання, що починається з одного чарівного квитка.

Раптом, намагаючись поставити чашку на столик, Владислава трохи похитнулася на підборах – незвичних для неї – і пролила кілька крапель шоколаду прямо на рукав його сорочки.

– Ой, Боже, вибачте! – вигукнула вона, хапаючи серветку й намагаючись витерти пляму. – Я така незграба...

Любомир тільки розсміявся, зупиняючи її руку своєю.

– Зупиніться, все гаразд. Це ж шоколад – солодка пляма на пам'ять про вечір. І до того ж... – він подивився їй прямо в очі, – це точно знак долі. Тепер ти мені винна танець.

Владислава відчула, як серце пропустило удар. Музика саме змінилася на повільну, романтичну мелодію – ніби хтось наверху спеціально підлаштував. Вона кивнула, і Любомир узяв її за руку – ніжно, але впевнено – і повів на танцпол.