2. Рішення, яке змінює все

Ранок 31 грудня Владислава зустріла з відчуттям, ніби щось невидиме вже змінилося в її житті, наче той золотий квиток, що лежав на тумбочці біля ліжка, всю ніч тихо мерехтів у темряві, наповнюючи кімнату ледь помітним теплим сяйвом, яке вона відчувала навіть крізь сон. Вона прокинулася раніше звичайного, сонце тільки-но починало пробиватися крізь щілину в шторах, малюючи на стіні золотаві смужки, що нагадували їй про той загадковий напис на квитку.

За вікном гуртожитку Київ уже прокидався до останнього дня старого року: десь унизу гуділи машини, що поспішали на передсвяткові закупи, хтось сміявся біля під’їзду, несучи ялинку, а з сусідньої кімнати долинали приглушені звуки радіо, де ведучий щиро бажав усім щасливого Нового року. Владислава лежала ще кілька хвилин, дивлячись у стелю, і думала про те, як швидко минув цей рік – повний лекцій, нових знайомств, нічних читань під ковдрою з ліхтариком і тихих вечорів, коли вона писала листи додому або просто дивилася на зірки крізь вікно, мріючи про щось більше, ніж просто студентське життя.

Вона встала, заварила собі велику чашку чаю з лимоном і медом – аромат розтікався кімнатою, нагадуючи про домашні ранки, коли мама завжди готувала саме такий напій, щоб зігріти перед виходом на мороз. Сіла за стіл, узяла квиток до рук і ще раз уважно його роздивилася: папір був незвичайний, трохи шорсткий, ніби ручної роботи, золоте тиснення блищало навіть при денному світлі, а напис "Опівночі квиток покаже шлях" здавався тепер ще загадковішим, ніби літери ледь-ледь пульсували, коли вона проводила по них пальцем. "Це ж просто реклама, – казала вона собі розумом, – хтось розкидав квитки по вулицях, щоб заманити людей у клуб." Але серце шепотіло інше: а що, як це справді знак? Що, як цього року доля вирішила подарувати їй щось особливе саме тоді, коли вона найменше чекала?

Владислава встала і підійшла до шафи. Відкрила дверцята і довго стояла, перебираючи одяг: повсякденні светри, джинси, зручні чоботи – все це було її щоденним "я", тихим і непомітним. Але на самій нижній полиці лежала та сукня – темно-синя, з тонкими блискучими паєтками, що переливалися, ніби нічне небо з зірками, куплена спонтанно на розпродажі ще восени, коли вона проходила повз вітрину і подумала: "А раптом колись знадобиться?" Вона дістала її, розгорнула і приклала до себе перед дзеркалом. Тканина м’яко облягала фігуру, паєтки тихо дзвеніли, ніби шепотіли: "Одягни мене сьогодні". Владислава посміхнулася своєму відображенню – вперше за довгий час вона побачила в дзеркалі не просто студентку, а дівчину, яка могла б бути героїнею власної романтичної історії.

Вона вирішила присвятити весь день собі. Спочатку застелила ліжко свіжою білизною, що пахла кондиціонером з ароматом лаванди, поставила на підвіконня маленьку свічку з корицею – подарунок від подруги на Миколая. Потім пішла на кухню гуртожитку і спекла тістечка за бабусином рецептом: тісто з корицею, яблука, горіхи – аромат розтікався коридором, і сусідки заглядали, посміхаючись і бажаючи гарного настрою. "Владиславо, ти сьогодні якась особлива, – сказала одна з них, – очі горять, ніби на побачення збираєшся!" Вона тільки загадково усміхнулася у відповідь.

Ближче до вечора вона прийняла довгу гарячу ванну – рідкість у гуртожитку, де вода часто бувала ледь теплою, – додала туди краплю ефірної олії, що пахла хвоєю, і лежала, дивлячись, як пара клубочиться під стелею, а в голові крутилися думки про той сон, про незнайомця з сяючими очима, про те, як було б чудово, якби все це сталося насправді. Вийшовши з ванни, вона нафарбувала нігті червоним лаком – колір свята, колір пристрасті, – розпустила волосся, яке спадало м’якими хвилями на плечі, і нанесла легкий макіяж: туш, щоб підкреслити довгі вії, і помаду того ж відтінку, що й нігті. Одягла сукню, теплі колготки, чобітки на невисокому підборі, накинула пальто і шарф – і подивилася на себе в повне дзеркало на дверцятах шафи.

Вона не впізнала себе: перед нею стояла елегантна, загадкова дівчина з рум’янцем на щоках і блиском в очах, готова до чогось нового, невідомого, чарівного. "Сьогодні або ніколи", – прошепотіла вона своєму відображенню і взяла квиток до рук. Він був теплий, ніби живий, і на мить їй здалося, що золоті літери спалахнули яскравіше.

По дорозі до клубу "Зоряне небо" на Подолі траплялися маленькі дива, одне за одним, ніби саме місто вирішило допомогти їй. Світлофор на переході загорівся зеленим саме в ту мить, коли вона підійшла, не змусивши чекати на морозі. Таксі, яке вона навіть не планувала викликати, зупинилося біля неї саме, водій усміхнувся в дзеркало і сказав: "Куди, красуне? На свято? Щасливого Нового року заздалегідь!" Сніг падав великими м’якими пластівцями, що танцювали в променях ліхтарів, і один з них сів їй на долоню саме тоді, коли вона тримала квиток – сніжинка на мить затрималася на золотому папері, блиснула і розтанула, залишивши крихітну краплинку води, що виблискувала, ніби діамант.

Клуб "Зоряне небо" зустрів її теплим світлом і музикою, що долинала ще з вулиці. На вході охоронець, високий чоловік у чорному костюмі, узяв квиток, подивився на нього уважно і кивнув з ледь помітною усмішкою: "Проходьте. Вітаємо в світі див". Владислава ступила всередину, і серце її закалатало сильніше: навколо було повно людей, хтось сміявся біля бару, хтось уже танцював, хтось піднімав келихи з шампанським, вітаючи одне одного. Вона відчула себе трохи загубленою серед цього вихору, але водночас – живою, справжньою, ніби вперше за довгий час дихала на повні груди.

Владислава підійшла до бару, замовивши свій улюблений гарячий шоколад – солодкий, теплий, з ноткою прянощів, що ідеально пасував до холодного вечора. Тримаючи чашку в руках, вона озирнулася навколо, і в цю мить відчула, ніби хтось дивиться саме на неї.