Глава 55 Привиди

       4 квітня 2019 року Микола, як завжди, подзвонив свому другу Валерію Пшетюку, щоб поздоровити його з днем народження. На той час Валерій вже повністю осліп через цукровий діабет, але не впав духом, намагався щось робити по господарству і завжди спілкувався з гумором та посмішкою.

- Вітаю, тебе друже. Нехай твоя онучка і син приносять радість в твоє життя. Коли знову їдеш в Печеру на батьківщину?

- Ти мене ще не забув? - розсміявся Валерій. – Зі мною вже тільки мій сусід Ворошилов часто розмовляє і родина. Як там наші «зелені» справи?

- «Зелений світ» трохи працює, посадили разом зі студентами і козаками 2, 4 гектара саджанців дуба в селі Некрасово. Домігся я, щоб старезний дуб козацької доби по вулиці Оводова став пам’яткою природи. Ну, і пишу протестні листи в різні інстанції, про порушення екологічного законодавства, але влада на них мало реагує. Коли партія «Зелених» була при владі, то з нами прокуратура рахувалась, а тепер їй та народу байдуже. Депресія і зневіра: головне вижити. Така реальність. Лише такі ідеалісти, як ми з тобою, ще вболіваємо за екологію.

- Це правда. Коли я ще бачив, то по дорозі з Немирова до Сокільця в лісі був вирізаний весь дуб, який ми - школярі в дитинстві саджали разом з лісниками. Більшість народу - розумові каліки і тому вибирають лайно до влади. Мене з тобою до влади так жодного разу не вибрали, а ми могли б зробити багато добрих справ для України.

- Я і так дивуюсь, що18 наших членів партії «Зелених» пройшли в парламент в 1998 році і прийняли гарні Земельний і Водний кодекси, але вони не працюють через продажну виконавчу владу. Все одно якийсь добрий слід ми залишили в історії України.

Валерій голосно розсміявся.

- Ти  мене розсмішив. Пам’ятаю, як ще при СРСР говорили  гумористи: «Родина вас не забудет, но и хер вспомнит»!

- Я радий, що ти не втратив почуття гумору, але ми працювали не заради слави, чи грошей. Ось нарешті народ згадав поляка з українським серцем Тимоша Падуру, через 100 років за пісню «Гей соколи» і гарний фестиваль провели в Махнівці. На могилі мого прадіда - священника в селі Печері хор товариства «Просвіта» заспівав «Ще не вмерли в Україні ні слава, ні воля…» через 60 років після його смерті.

- Ти мене втішив, - знову розсміявся Валерій.- Але знаєш, я нещодавно подзвонив сусідам в Печеру і там все село гуде, мов мої вулики. Вже не одна людина  вночі бачила біля старої церкви дві напівпрозорі постаті, що обходили церкву по кругу і зникали за нею. Як кажуть двоє очевидців, одна постать була одягнута в довгу сутану і тримала в руці хрест, а друга йшла за нею. Їм спочатку не повірили, бо ці хлопці були добряче п’яні, але потім ще кілька людей все це бачили.

Микола відчув, як в грудях здригнулось серце і на чолі з’явився холодний піт. Такі ж постаті він і сам бачив багато років назад біля церкви.

- Коли це вони все бачили?

- Та в цьому році на Різдво, а потім ще й в березні. Я навіть подумав, чи це не твої померлі родичі повставали з могил і ходять по ночам; адже вони всі поховані біля церкви.

В голові у Миколи почало паморочитись і він швиденько закінчив розмову. Всі ці роки він думав, що ті прозорі постаті біля церкви йому примарилися через нервову напругу, а тепер ще й інші їх побачили.

Може це знак прадіда Івана саме йому, але чому саме зараз?

Раніше ніхто привидів не бачив.  Мозок гарячково працював і думки змінювали одна одну. Вночі йому наснився сон, де він стоїть біля похиленого кам’яного хреста позаду церкви, бачить ці прозорі постаті і чує слова: «Церква наша розколота, пам’ятай…».

Микола відразу ж прокинувся. Українська церква ще розколота, але вже є канонічна Православна церква України, є Томос і порозуміння з греко-католиками. В грудні минулого року багато приходів відійшли від Московії і може саме тому з’явились привиди священика Іоана і діда Юрка?!

До самого ранку Микола так і не заснув. Наступного дня він вирішив  розповісти Першому магістру Ордена лицарів України про таємницю золотого хреста і гетьманські грамоти, але про привидів вирішив не згадувати.

Перший магістр уважно вислухав Миколу і було видно, що він не дуже вірить в таємницю золотого хреста, але, коли він побачив гетьманські грамоти, вираз його обличчя змінився.

- Цікава історія,- промовив він. – Знайти таку реліквію, як подарунок від самого Констянтинопільського патріарха князю Володимиру, це все одно, що знайти Чашу Грааля для православних.

Московія дорого б дала, щоб нею заволодіти. Безліч безцінних реліквій московські попи вже вкрали з Печерської Лаври і тепер вони нахабно демонструються в російських музеях.

Якщо це правда, то справа ця дуже небезпечна і має зберігатись у найсуворішій таємниці. ФСБ має багато своїх агентів серед церковників і витік такої інформації може загрожувати життю.

Микола посміхнувся.

- Кажуть, що таємниця є доти, поки про неї знають лише двоє. В даному випадку ви і я, але, коли про нею знають вже троє, то це вже не таємниця!

- Я полковник і знаю, як зберігати таємниці. Звичайно, все одно потрібно буде передати золотий хрест представникам Православної церкві України, але чи зможуть вони вберегти його від чужих рук, це питання.

Перший магістр прислухався до поради Миколи більше нікого не посвячувати і похмурого, темного вечора вони вдвох виїхали до Печери. Накрапав дощ, все небо було покрито хмарами і машин на дорозі було небагато. Обоє всю дорогу мовчали і нервова напруга зростала з наближенням до мети все більше. Коли обминули Немирів і в’їхали до лісу, стало зовсім темно. Проїхали Сокілець, перетнули річку Бог, а ось і Печера.