Глава 37 Лабораторія «Протон 221»

1

Нова публікація в київській газеті «Дзеркало тижня» про таємничу лабораторію «Протон 221» змушувала Миколу Кульчицького  до роздумів. В публікації повідомлялось, що знайдено спосіб отримання енергії з будь якої речовини. Це співпадало з теорією низькотемпературного протон-протонного синтезу Леонтія Стеблінського. Керівник лабораторії Станіслав Адамчук стверджував, що в результаті чисельних експериментів з міді отримано більш важкий елемент цинк і в дуже мала кількість невідомих науці елементів з масою 500 і більше. Найбільш важкий радіоактивний елемент менделеєвій має вагу всього 256. При чому стверджувалось, що зразки залишались нерадіоактивними, а це означало, що в земних умовах отримано елементи, з який складаються нейтронні зірки. Ядерна реакція мала вигляд колапсу речовини з викидом потужного електромагнітного випромінювання. За таке відкриття і Адамчук, і Стеблінський могли б бути нагороджені Нобелевською премією, якби вони були громадянами Західної Европи, чи Америки, та вони були українцями.

Але поруч була надрукована розгромна стаття поважного академіка, який стверджував, що це неможливо, тому що неможливо ніколи. Миколі  пригадались слова Ейнштейна, якого спитали журналісти, як робляться великі відкриття.

Ейнштейн відповів з гумором, що є багато розумних і поважних вчених, які точно знають, що чогось зробити неможливо. І раптом знаходиться невіглас, який цього не знає. Ось він-то і робить це велике відкриття!  Так! Тут було над чим поламати голову.

Часто буваючи у відрядженнях в Києві в «Укрзалізниці», Микола помітив, що поруч знаходиться редакція газети «Дзеркало тижня».

- Може зайти, - промовив він сам до себе.

На жаль, кореспондента, що написала сенсаційну статтю в редакції не було.  Вдалося лише дізнатись номер телефона автора статті, але згодом Микола дізнався в редакції адресу головного офісу лабораторії.

- Алло. Це офіс лабораторії «Протон 221» ?

- Так. Слухаю Вас.

- Вас турбують з Вінниці. Я прочитав публікацію про Ваші експерименти і очевидно, що Вам не вистачає теоретичного обгрунтування. – Промовив Микола. – Я маю до Вас пропозицію і хотів би зустрітись.    

- Приїжджайте в будь який робочий день, але попередньо передзвоніть. Ми знаходимось біля метро «Житомирська».

- Так, я знаю адресу. Вас влаштує наступний вівторок о десятій години?

- Цілком. Я буду на місці.

Легкість, з якою вдалося домовитись, засвідчувала, що це не забюрократизована структура і ці люди зацікавлені у співпраці.

Швидкісна електричка прибула до Києва о дев’ятій годині. За весь час подорожі Микола обмінювався з Леонтієм Петровичем перспективами майбутньої співпраці.

-Успішно поставлений експеримент дає можливість за державної підтримки побудувати промислову енергетичну установку, - розмірковував Микола. – Взагалі то, це має бути надсекретнішою державною таємницею, тому що дає небачені перспективи для України. Різко зменшиться потреба в нафті і газу, подешевшає електроенергія, а це означає енергетичну незалежність країни. Крім того, можна буде зменшити собівартість вітчизняної продукції і збільшити експорт.

- Не дуже то я вірю в те, що вони пишуть, - відповів Леонтій Петрович, - але поспілкуватись все одно варто.

- Ну, якщо Ви, розробник теорії холодного синтезу, до цих публікацій ставитесь з пересторогою, то не дивно, що наші академіки не можуть в це повірити.

Рівно о десятій годині Микола  натиснув кнопку дзвінка офісу. Вийшов озброєний охоронник і, отримавши підтвердження про візит вінничан, пропустив їх в будинок. В кабінеті сидів молодий чоловік років тридцяти. Він привітався і запросив сісти. Звали його Володимир Кахно. Після короткого знайомства, Микола сказав:

         - Пане Володимир. Без теоретичного пояснення результатів Ваших експериментів, наші академіки завжди будуть на Вас нападати. Тому пропоную, разом з Леонтієм Петровичем, попрацювати і обгрунтувати ядерні перетворення розрахунками і формулами.

- У нас дійсно з цим проблема. Ми самі ще не усвідомили, що відкрили. Перед нами стояла задача дезактивації радіоактивних відходів і раптом такий ефект. Я Вас познайомлю з керівником проекту і Ви домовитесь про умови співпраці.

- Я дуже радий, що ми порозумілися і вважаю свою місію виконаною. Я Вас залишаю з Леонтієм Петровичем, а сам їду до Вінниці. Бажаю успіху і до побачення.

Через годину Микола, окрилений успіхом, вже їхав додому.

2

            На жаль, надії Миколи не здійснилися. Керівник проекту Станіслав Адамчук зустрів Леонтія  Петровича прохолодно. Пояснення, формули і розрахунки не справили на нього відповідного враження і було видно його явний скептицизм. Все ж він намагався вивідати якомога більше інформації, а про свою роботу практично нічого не сказав. Нарешті терпець у Леонтія Петровича урвався:

- Якщо Ви боїтесь за пріоритет свого відкриття, то можете бути спокійними. Мої публікації вже зареєстровані і запатентовані. Я можу навіть подарувати Вам останню мою роботу для ознайомлення. Така відвертість трохи розтопила лід недовіри.

- Навіщо Ви провели кілька тисяч експериментів, якщо для підтвердження відкриття потрібно всього два – три? – Запитав Стеблінський.