Глава 36 Тьотя із Ріо де Жанейро

1

Останній раз Ольга Лятрей з чоловіком Клодом приїхала в Україну в вересні 2007 року. Спеціальне авто, найняте родичами, привезло дорогих гостей з Бориспільського аеропорту до міста  Вінниці. Їх поселили в просторій квартирі онучки Ліни, яка  жила в старому триповерховому будинку на розі Першотравневої і Козицького.  В квартирі був завжди ідеальний порядок і онучка робила все для того, щоб коханій бабусі з чоловіком було зручно і комфортно.

За ці роки багато що змінилось. Родина тьоті Олі переїхала жити з Бразилії до Парижу і мешкала в пригороді Мезон Лафіт. В цьому ж районі жила жінка покійного Володимира Висоцького Марина Владі.

Клод сумував за сонячними пляжами Капакабани, а Ольга вписалась в нове середовище дуже легко. Правда, коли жінка покійного брата Клода запросила їх на Різдво, а потім виставила рахунок за вечерю, тьотя Оля заявила:

- У Франції в мене родичів нема!

Високий ступінь соціального захисту давав їм змогу подорожувати і періодично проходити курси лікування. Їхня дочка Лєна працювала в паризькому Діснейленді, а онучка Люда вчилась в економічному коледжі. Рік спливав за роком, але ностальгія за Україною і рідним село Печерою завжди була присутня в її душі. Об’явилась ще одна закордонна родичка Олена Регоме, що жила в Швейцарії. Їй вже було за 90 років і дві старенькі жінки часто дзвонили одна одній та згадували Вінницю, де пройшло їхнє дитинство.

Наступного дня після приїзду до Вінниці, дві машини з родичами стояли біля будинку, щоб відвезти Ольгу до рідного села Печери. В першій автомашині був Володимир Подуфальський з дружиною Єрікою, а другою керував чоловік Ліни Андрій. Микола пригадав, що денщиком загиблого на Першій світовій війні діда Дмитра був Василь Подуфальський і запитав Володимира чи не є вони родичами, але цього Володя не знав.

Ольга з Клодом прокидались пізно, але сьогодні була неділя і необхідно було встигнути в Печерську церкву на службу,  тому Ліні довелось їх будити. Швидко поснідавши всі розмістились в  машинах і вирушили в дорогу. Попереду їхали гості з Франції, а Микола з дружиною Надією і Подуфальськими їхали позаду. Ольга дивилась в вікно і не впізнавала Вінницю. Позолотою сяяли куполи православного собору, з’явилися церкви греко-католиків і християн-баптистів, причепурилися старі будинки, а на Вінницьких хуторах виросло ціле котеджне містечко. Зміни були помітні і за містом. Нова широка дорога обминала райцентр Вороновицю, а на узбіччі стояли гарненькі кафе і заправочні станції. Ольга жваво обмінювалась враженнями з Клодом і Ліною. Незалежна Україна зустрічала свою дочку будівельним бумом і золотом сонячних променів, що вигравали в верхівках старих лип.

До Сокільця доїхали швидко і без пригод. Крутий спуск дороги  до річки і о чудо! Відремонтована Печерська церква з відродженою дзвіницею стоїть на високій кручі в променях вранішнього сонця. Ольга відчувала, що бачить цю красу в останній раз і, намагалася  зафіксувати кожну мить цієї подорожі.

Вони під’їхали до церкви, де вже почалася служба. Отець Миколай читав молитви, а церковний хор повторював слова священної біблії. В церкві Микола помітив свого колегу по партії Зелених Льоню Герасименка, що спеціально приїздив на службу з Немирова. Отець Миколай помітив сім’ю Кульчицьких і одними очима привітався з ними. Ольга стояла, заплющивши очі і молилась. Про її мрії і сподівання знала лише вона, але благополучно проживши життя на чужині, Ольга, в той же час була нещасна через відірваність від рідної землі і родичів.

Її ж долю розділили і сім мільйонів українців, що виїхали за кордон вже за часів незалежності України. Стоячи біля кам’яного хреста на церковному подвір’ї, де був захований золотий хрест Богдана Хмельницького, він твердо вирішив знайти його і вручити національну реліквію гідному лідеру української нації.

Цей день був найдовшим в житті Ольги Лятрей. Вона відвідала всі могили в Печері і на П’ятничанському кладовищі, де на хрестах світилися таблички з іменами померлих. Вона привіталася з матір’ю, дідом і бабусею, з Юрієм Івановичем і сестрою Надією, вона була поруч з мертвими, але бачила їх живими.

2

Вийшовши з автомобіля, гості вирішили прогулятись містом. На центральній вулиці Соборній було повно народу. Клод, якому вже було за 80 років, весь час поглядав на молодих дівчат.

- Дядя Клод, не можна так різко крутити головою за дівчатами: так можна і шию зламати, - пожартував Микола.

- Ля фам тре бель (жінки дуже гарні), - весь час повторював корінний парижанин Клод.

- А як же француженки? – Запитав Микола.

- Ну є, звичайно, красиві, але щоб стільки гарних жінок було в одному місці, я ніде більше в світі не бачив.

Слов’янська врода вразила не тільки француза Клода, але й Президента США Джона Рейгана і всесвітньо відомого кіноактора Алена Делона. Шкода лише, що деякі наші дівчата ціни собі не знають й самих себе не шанують.

Провівши тьотю Олю, Микола з дружиною тролейбусом повертався додому, де якійсь приїжджий з Російської федерації в шовіністичному угарі лив бруд на Україну.

- Что там эта Украина, вот мы русские…

- Це ви то русскіе? - втрутився Микола. – Це я Русин-Українець! Моя родина живе на цій землі вже більше 500 років. А Ваші предки пішли з цієї землі на Північ і Схід, породнились з татарами, карелами і чувашами, що вже й очі стали, як у китайців. Ви забули свою історію, традиції, культуру, ви ганьбите вашу прабатьківщину і ви все ще вважаєте себе руськими? Та ви навіть не знаєте звідки походить слово Русь.