Глава 32 Українці в світі

1

Микола часто бував у Львові у своїх родичів і завжди намагався дізнатись про новини з життя їхнього великого роду. Черговий раз перебуваючи у Львові,  він подзвонив родині Метелів. Слухавку взяла його тьотя Оксана.

- Рада Вас чути, Микола. Добре, що Ви подзвонили. Сьогодні приїжджає з Америки моя сестра Романна Дигдало і ми зараз йдемо на вокзал її зустрічати.  Приходьте і Ви, вона є в Вашому родоводі.

Микола знав історію цієї родини. Рідний брат його прадіда Юліан теж був священиком, але вже греко-католицької церкви. Він мав багато дітей і всі вони жили на теренах західної України і в Австро-Угорщині. Одна з його дочок Марія вийшла заміж за греко-католицького св’ященника Романа Коцюмаку і народила двох діток Богдана і Романну. Під час окупації Західної України радянськими військами в 1939 році багатьох греко-католицьких священиків комуністи розстріляли або запроторили в концтабори. Але цій родині пощастило і отець Роман арештований не був. Потім була німецька окупація і під час відступу фашистів Богдан Коцюмака добровільно вступив до дивізії СС Галичина, щоб боронити Україну від ще гірших окупантів. В бою під Бродами він був тяжко поранений і відправлений в госпіталь до Німеччини. Там за ним дбайливо доглядала медсестра німкеня – дочка професора, яку він покохав і пообіцяв на ній одружитися, якщо залишиться живим. Ельзі, так звали медсестру, теж сподобався вродливий український хлопець. Війна закінчилась і молоді люди побралися. В Німеччині Богдан отримав вищу освіту і працював в урядовій установі радником міністра по культурі в Бонні.

Богдан і Ельза жили добре і щасливо. У них народилось двоє діток, але рана, отримана на фронті, давала взнаки і у 1972 році Бодан помер від інфаркту легенів.

Батько Романни Роман Коцюмака теж був греко-католицьким священиком. Він чудово розумів, що на нього чекає під час нової радянської окупації, тому він з родиною емігрував до Німеччини, а потім до США. Поселилися вони у Детройті. Тут утворилась велика українська громада, що мала свою церкву, школи, банк, громадські товариства.

         Романна виросла в  США, отримала освіту і зустріла колишнього вояка дивізії СС «Галичина» Володимира Дигдало. Незабаром вона вийшла за нього заміж. У них народилось троє дітей, вони мали свій власний будинок і жили пречудово. Діти підростали, отримували освіту, створювали свої сім’ї , а Романна працювала в шкільній бібліотеці і вела активну громадську роботу.

Микола кілька разів намагався налагодити з нею зв’язок, писав їй, але відповіді не отримав. І ось тепер така чудова нагода познайомитись з нею особисто.

Родичі зустрілись на вокзалі і з нетерпінням чекали на прибуття потягу. Ось, нарешті, відповідний вагон, з якого виходить гарна чорнява жінка.

Сестри обнімаються, поцілунки і непрохані сльози – це зустріч через багато років вимушеної розлуки.

- А це наш племінник з Вінниці Микола Кульчицький, - представила його тьотя Оксана.

- Так це Ви до мене писали у Детройт, а я така нечемна Вам не відповіла. Рада з Вами познайомитись. Зараз я подивлюсь на своєму родоводі, де ви тут знаходитесь.

Вона розгорнула аркуш паперу і Микола побачив… складений ним родовід.

-Та це ж я його складав, - сказав він. – Ось я, а ось Ви і Ваша родина.

Здивуванню Романни не було меж.

- Ви склали цей родовід? Звідки ж Ви отримали стільки інформації? Мої діти були такі втішені і горді, що мають таку гарну генеалогію. Ми всі Вам дуже і дуже вдячні.

- Ну, я виконав лише технічну роботу, а основу заклала моя тьотя Надя і дід Юрій, - відповів Микола, - але розмножив і розповсюдив я.

Поступово в розмові прояснилось, що Романна  приїхала до України з групою туристів і має намір ще через кілька днів побувати у Києві.

- Я можу теж приїхати в Київ і познайомлю Вас з сестрою  тьоті Наді Вірою. Ось вона на родоводі. У неї двоє дітей Олександр і Оксана, вона працює в етнографічному музеї в Пирогово, де Вам обов’язково потрібно побувати. Вона дуже добре знає українську історію і ми разом  покажемо Вам Київ.

- Це найбільше, на що я могла сподіватись, - відповіла Романна.

 Через три дні Микола зняв на своє ім’я номер в київському готелі «Жовтневий», де поселили Романну, тому що з іноземців наш «сервіс» здирав скажені гроші, не даючи відповідних послуг. На ранок наступного дня Микола, Романна і Віра зустрілись в номері готелю. Після короткого знайомства, Романна запитала:

- А де тут ресторан. Я хочу поснідати.

Але через кілька хвилин вияснилось, що це зробити практично неможливо. Буфет був закритий, а ресторан починав працювати лише з одинадцятої години.

- Що ж робити? Як Ви тут живете? – бідкалась Романна.

- Не переживайте тьотю, зараз ми все організуємо, - заспокоїв Микола.

Через хвилину на столі з’явилась привезені з Вінниці домашня шинка, рибні консерви, свіжі огірки, розчинна кава, хліб, печиво і маленький кип’ятильник. А ще через деякий час сніданок був готовий. Кава парувала і приємний запах заповнив кімнату. Романна була вражена. Американець, закинутий примхою долі до СРСР, мабуть, помер би з голоду.

Приємні враження на  Романну справив і етнографічний музей під відкритим небом в Пирогово. Дерев’яні церкви Галичини і Волині сусідствували з глинобитними хатами та водяними млинами Поділля. Хата, те працювала екскурсоводом тьотя Віра була з вінницької області, чим вона дуже пишалась. На глиняному полу сушилась духмяна трава, створюючи неповторний родинний затишок української хати. На подвір’ї росла городина, цвіли соняшники і різноманітні квіти. На стіні висів календар, де була сфотографована тьотя Віра біля цієї ж хати в вишиваній українській сорочці. Сподобалась Романні і колекція герданів та прикрас з бісеру тьоті Віри, зроблених своїми руками,  за власними узорами: недарма ж вона мала звання народної майстрині. Кілька герданів Романна отримала в подарунок.