Глава 30 Координатор

1

Не даремно кажуть, що несповідані шляхи господні. Не бажаючи залишатись осторонь від громадсько-політичного життя, течією занесло Миколу  Кульчицького спочатку в табір Української республіканської партії Левка Лук’яненка, а після об’єднання з УНП «Собор» до колишнього комсомольського лідера Анатолія Матвієнка. Найбільш далекоглядні республіканці були незадоволені цим об’єднанням, пам’ятаючи колишні політичні викрутаси нового голови, але авторитет Лук’яненка змусив їх підкоритись. Але там Микола зустрів дуже неординарні постаті патріотів: полковника Григорія Омельченка, доктора фізико-математичних наук Максима Стріху, доктора історичних наук Олександра Зінченка і кандидата медичних наук, доцента і заслуженого винахідника України Володимира Бурого.

  Новостворена партія УРП «Собор» почала свою роботу дуже активно: почали розвиватись структури по районам і селам, почало виходити дві загальноукраїнські газети, почали фінансуватись партійні офіси по областям, за кожним районом області був призначений відповідальний координатор. Одним з них став і Микола Кульчицький. На його долю випав Тиврівський район. Це партійне доручення спочатку його просто збентежило і поставило в тупик: він ніколи не жив в селі і не знав його, в Тиврівському районі у нього не було ні родичів, ні знайомих для налагодження роботи. Крім того робота на залізничному підприємстві залишала лише два вихідних дня. Правда, для поїздок в район обласна партійна організація виділяла автомобіль і це полегшувало задачу.

           Допомогли, як завжди, «зелені» друзі. Олександр Білоус порекомендував звернутись до свого знайомого Володимира Очеретного, з яким він працював на шахтах Донбасу.

І ось одного похмурого весняного дня, заздалегідь домовившись про зустріч,  Микола вирушив у путь до невідомого Тиврова. Автомашина мчала по рівненькому шосе серед голих, налитих вологою полів, на яких інколи зустрічались скирти соломи. Туман стелився в долинах і, час від часу, сонце виглядало з поміж хмар. Микола не звертав уваги на красоти природи, знаходячись у роздумах про майбутню місію. Готуючись до поїздки, він прочитав кілька сторінок про історію цього краю.

Нестор – літописець згадує плем’я Тиверців, які жили між Бугом і Дністром і довго не хотіли підкорятись київський князям. Назва слов’янського племені перейшла на містечко Тиврів, розташоване на правому березі Південного Бугу. Археологічні розкопки виявили тут сліди поселень ще часів неоліту у вигляді кремнієвих знарядь праці 6 – 4 тисячоліття до нашої ери. Перша письмова згадка про Тиврів відноситься до 1505 року, коли брацлавському земяніну Федьку Дашкевичу великим князем литовським Олександром був виданий привілей на підтвердження права володіння Тивровом,  отриманим Германом Дашкевичем від великого князя литовського Вітовта у чотирнадцятому столітті «за службу». Це вказувало на те, що фактично Тиврів був заснований значно раніше, а за грецькими літописами згадувався ще у 505 році нашої ери.

Довгий час містечко залишалось прикордонним укріпленням феодальної Литви і багато разів було пограбоване татарами з недалекого Кучманського шляху. Татари добре знали зручний брід через Буг, що мав назву татарського і Тиврів ставав першою жертвою. Інколи тут знаходили підземні ходи, по яким місцеві жителі тікали в навколишні ліси.

Через роки, змінювались господарі містечка, а в червні 1648 року козацько–селянські війська Максима Кривоноса взяли Тиврів штурмом. Потім знову прийшли поляки, турки, і знову польські пани. Маєток був багатим і зерно вивозили в Данциг.

У 1742 році володар Тиврова Брацлавський хорунжий Михайло Калетинський привіз сюди монахів Домініканського ордену і побудував новий кляштор на місці старого знищеного повстанцями.

В цей час виникла навеличка, але кровопролитна війна між місцевими панами. Ще у 1590 році Маріанна Ярошинська вийшла заміж за Севастьяна Калетинського, отримавши у придане Тиврів. Коли ж згасла пряма лінія спадкоємців цього роду,  на містечко стали претендувати як Калитинські, так і Ярошинські. «Сімейний конфлікт» було вирішено силою зброї. Захарія Ярошинський напав на містечко і з сильним загоном виграв кровопролитну битву, в якій з обох боків було застосовано навіть артилерію.

Автомобіль перетнув по мосту річку і в’їхав у районний центр Тиврів. Володя Очеретний мешкав у стандартному радянському двоповерховому будинку і, разом з дружиною вже чекав на Миколу. Вони тепло привіталися і познайомились. Володимир Очеретний був талановитим фотохудожником і мав звання заслуженого журналіста України. Багато його фотографій були просто геніальними. Він міг годинами сидіти десь в кущах, щоби сфотографувати гніздечко саме в той момент, коли всі п’ятеро пташенят одночасно відкриють дзьоби, вимагаючи їжі.  Його маленька двокімнатна квартира була схожа на музей, заставлений безліччю картин, фотографій і рукотворних робіт його дружини, яка була художньою майстринею з народної вишивки. Одну з своїх сорочок вона навіть подарувала кандидату в президенти Віктору Ющенку, чим дуже його розчулила.

- Володя, Ви не могли б показати мені Тиврів?

- Звичайно, я з задоволенням зроблю Вам екскурсію.

            Залишивши шофера на місцевому базарчику, вони рушили до центру містечка.

Тиврів виявився типовим районним центром часів Радянського Союзу: меморіал слави полеглим воїнам, будинок адміністрації на широкому майдані, величезний недобудований райком партії і, звичайно ж, сіробетонна статуя їхнього вождя Леніна.

- Пам’ятками історії Тиврів завдячує польським родинам Калетинським і Ярошинським, - почав свою розповідь Володимир. -  Костьол-базиліка, побудваний на схилі Бугу фасадом до річки. Його оточував високий цегляний мур, залишки якого є ще й сьогодні. Фасад був прикрашений двома башенками і сігнатуркою на коньку, що не збереглися. Суворий вигляд костьолу і сьогодні подавляє уяву своєю важкою величчю.