Глава 29 Україна і Польща

«Хіба ревуть воли, як ясла повні?»  (Панас Мирний, Іван Рудченко).

Коли є причина, то є і відповідні наслідки. Жорстока причина здатна породити нечувано жорстокі наслідки. Історія відносин України та Польщі довела цю тезу на ділі.

            Шестидесята річниця створення Української Повстанської Армії і кривавих подій на Волині викликала звинувачення України в польській пресі, що викликало справедливе обурення учасників тих подій та й просто свідомих громадян. Одним із них був і Микола Кульчицький.

Незаперечним є факт, що визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького 1648 року була наслідком жорстокої окупаційної політики польської шляхти, яка вважала українців своїми рабами. Сто років безперервних повстань 18 століття, що увійшли в історію під назвою Коліївщина, мали те саме підґрунтя. Ріки безневинно пролитої братської крові українців і поляків накопичили стільки образ в свідомості двох слов’янських народів, що відголос цих подій можна побачити і сьогодні.

         Патріоти є в кожній нації. Справжнім патріотом Польщі був і Ян Францевич Глінчевський. Микола вперше зустрів його в політехнічному інституті, де Глінчевський викладав теоретичні основи електротехніки. Про принциповість Яна Францевича в інституті ходили легенди. Здати «на халяву» ТОЕ у нього було неможливо, тому студенти мусили вчити предмет старанно.

Після проголошення незалежності України, Ян Францевич одним з перших зрозумів, що шлях України до Європи йде через Польщу і разом з державною адміністрацією намагався торувати цей шлях. Він багато зробив по налагодженню добросусідських відносин між Вінниччиною і Келецьким воєводством, допомагав бізнесменам, створив у Вінниці школу, де громадяни польського походження вивчали рідну мову, історію і культуру.

 Випадкова зустріч в вагоні потягу і подальша співпраця закріпили  добрі відносини між ними.

Але були і протиріччя. В свідомості Глінчевського полковник Іван Богун був лише убивцею тисяч поляків від мала до велика в Бару, Вінниці та інших містах, хоча для українців, він є героєм. На запитання Миколи, а чому ж Іван Богун так вчинив, наступала мовчанка. Адже ненависті без причини не буває.

- Ви, мабуть, пам’ятаєте, Ян Францевич, що першою жертвою угодницької польської політики був Запоріжський гетьман Іван Підкова, який боровся з турками і татарами, - опонував Микола.

Герой України і Молдавії Іван Підкова, був обманним шляхом захоплений в Немирові Брацлавським воєводою Яном Збаражським і страчений на ринковому майдані у Львові 16 червня 1578 року.  Чудово розуміючи причини цього,  львівський літописець з гіркотою і іронією писав: «Стефан Баторій був у Львові і поїхал на лови (полювання), а наказав козака Підкову стяти (стратити), бо посол турецький скаржил на нього, що татарув біял і до Польщі не допущял».

 Для того щоб докопатись до причини громадянської війни –Хмельниччини 1648 року треба пригадати історію. Великий князь Ольгерд звільнив Поділля від татар і образ українців на литовців в пам’яті народу не зафіксовано.

Після об’єднання Литви і Польщі в одну державу на Поділля прийшли поляки та євреї і почалось закріпачення селян, утиски православної релігії і свавілля шляхти. Причиною повстання під проводом Богдана Хмельницького було посилення національно – культурного, економічного та релігійного гноблення. Козацтво опинилось поза законом, зловживання адміністрації і збільшення економічного визиску населення переповнили чашу терпіння народу України. Рушійними силами були козацтво, православна старшина, духовенство і селянство. Громадянська війна і грабіжницька політика підточувала основи польської держави.

         Дні існування Речі Посполитої вже були відлічені, коли над нею прогриміла гроза ще одного народного повстання, яке в історії отримало назву Коліївщина. Це було не безпричинне явище, що з’явилась невідомо звідки. Не потрібно було бути глибоким політиком, щоб ще в 1750 році передбачити жахи уманської різанини 1768 року. Не в 1768 році почалася гайдамаччина і не в ньому  вона закінчилася.  Перші прояви гайдамаччини були помічені ще в 1708 році. На протязі всього 18 століття на Правобережній Україні спалахували повстання селян проти панського гніту.

Гайдамаччина почалася і була ведена народом України на свій страх і ризик без будь якого зовнішнього втручання, щоб там не говорили польські та російські історики. Вона безпосередньо витікала зі всього суспільно-політичного устрою Речі Посполитої і є прямим наслідком політики польської влади стосовно українців. Це була вже друга громадянська війна.

Антонович так характеризує гайдамацький рух: «Нам не зрозумілі звинувачення гайдамаків російськими і польськими псевдоісториками в розбої та грабунках. Гайдамаччина не була салонною розмовою між дипломатами, вона була нелегальним протестом проти існуючого ладу, вона була відкритою війною проти панства і його прерогатив, вона була насильством проти насильства і ясна річ, що насильство не могло проявлятись в інших формах, крім грабунків і розбійництва. Пани грабували селян. Вони всіма засобами забирали все, що було зароблено потом і кров’ю селян, тримали їх у чорному тілі, як скотину. Яким же чином могли висловити протест ці селяни? Вони різали своїх гнобителів і робили з ними те, що винесли на собі самі. У всій цій історії підтвердилась велика євангельська істина: «Якою мірою міряєте іншим, такою і вам буде відміряно».

Для розуміння самої суті польської політики щодо України наводимо текст універсалу 1768 року головного ката гайдамаків реґіментаря польського війська коронного обозного комісара військового округу Йосипа Стемпковського, який залишив крім гори хлопських кісток ще й літературний зразок своєї суті рабовласника і шовініста.