Глава 26 Чорнобиль

1

Влітку 1984 року Микола з родиною поїхав до сестри Марини в Москву. Вона була онучкою Ореста Кульчицького – старшого сина отця Івана. Марина, як і її брати Едуард і Ернест, закінчила інститут і працювала патентознавцем  в одному з науково дослідницьких інститутів. Едуард був начальником реакторного цеху Кольської атомної електростанції, а Ернест працював в міністерстві енергетики. Всі мали родини і були добре матеріально забезпечені.

Другий чоловік Марини Лев Островський був спеціалістом за контролем автоматики ядерних електростанцій. Вони мали спільну дочку Євгенію і жили в Крилатському районі Москви. Саме тут була розташовано містечко для іноземних спортсменів під час Олімпіади в1980 році. Тут були суцільні новобудови абсолютно однакової архітектури. Житлові комплекси з школами, дитячими садочками, магазинами були побудовані поруч і відрізнити їх один від одного було просто неможливо.

Микола не без труднощів знайшов відповідну вулицю, будинок і корпус. Квартира у сестри була трикімнатна, гарно відремонтована і достатньо простора. Після привітань і поцілунків Марина безапеляційно заявила Наді:

- Нічого не купуй, в хаті все є.

Надя хазяйським оком оцінила нутрощі холодильника і вирішила, що харчів недостатньо. В той час, коли по всій країні стояли пусті магазини, в Москві було все. Якби  Надя жила в Москві, то вона заспокоїлась би лише тоді, коли холодильник мав би вже луснути, але знаходячись в гостях, вона обмежилась лише куркою і поганеньким тортом. Справа в тому, що в Україні такий торт взагалі ніхто не став би їсти, але оскільки іншого не було, то довелось купити цей.   

З частини курки був зварений смачний супчик, а решту засмажили до картоплі. Під вечір додому повернулись Льова і старша донька Марини Мар’яша. Побачивши неважнецький торт, вона так зраділа, що стало ясно -  з кондитерськими виробами в  Москві скрутно.

Після першої чарки розмова перейшла на політику. Афганська війна забирали все більше молодих життів і кінця їй не було видно. Старі керівники СРСР вже не здатні були приймати правильні рішення і це розуміли всі. Хто міг знайти можливість покинути країну «розвинутого соціалізму» виїжджав за кордон.

Розмова перейшла на тему атомної енергетики.

- Я дивуюсь, як ці ядерні реактори не вибухають, - сказав Льова. – Мені часто доводиться перевіряти атомні електростанції і скрізь бачу безграмотних і безвідповідальних людей. Начальство набирає на станції родичів, знайомих, друзів через високу зарплату, а спеціалістів там одиниці.

- Ну, слава богу поки що у нас аварій не було, а от в Америці проблеми були, – відповів Микола.

Льова з жалем подивився на нього:

- Якби люди знали всю правду про нашу ядерну енергетику, то не були б такими безтурботними.

На другий день Микола з дружиною і сином Андрієм поїхали оглядати Москву. Червона площа і мавзолей виявились значно меншими ніж  в уяві. Безкінечний потік людей і машин, що отруювали повітря вихлопними газами, погано впливали на самопочуття. Щоб не ходити по розпеченим сонцем вулицям,  Надя вирішила піти з Андрієм в картинну галерею, а Микола поїхав провідати, ще одного свого родича.

Повертаючись додому Надя вирішила зійти на одну зупинку тролейбуса раніше, а Андрій, якому буле вже майже десять років, на відріз відмовився і поїхав додому. Надя зробила бажані покупки, а потім з жахом зрозуміла, що не може знайти свого будинку. Вона не пам’ятала ні адреси, ні номеру телефону. А чи потрапив додому Андрій? Ця думка перелякала її ще більше. Побігавши деякий час по однакових вуличках серед будинків-близнюків Надя, нарешті, потрапила додому. На щастя Андрій вже давно повернувся і чекав на неї.

2

Через два роки Микола звично спіймав радіохвилю «Радіо свободи» і, через тріск глушилок, дізнався про підвищену радіацію в Норвегії та пожежу на ядерній електростанції в Чорнобилі.  Московське телебачення розповідало про подарунки трудових колективів рідній Комуністичній партії з нагоди Першого травня.

Через тиждень приховувати вибух реактора стало вже неможливо. Почалась паніка. Партійні функціонери масово відправляли своїх дітей якнайдалі, а діти робітників і селян  марширували в Києві на параді. Радянські професори і академіки по телебаченню заспокоювали людей про відсутність будь якої небезпеки. А тим часом в ядерному полум’ї  гинули пожежники і ліквідатори аварії. Невидима радіаційна смерть нависла над Україною. Почалася масова еміграція євреїв до Ізраїлю. Всі рятувалися хто, як міг.

- Необхідно всім приймати по каплям йод, або люголь, - сказав жінці Микола. – З аптек йод миттєво зник і добре, що в нас є старий запас. Може і нам треба подумати про еміграцію за кордон?

- А батьків ми на кого залишимо?

- Батьки вже старі, а нам треба думати про сина.

- Все одно я не можу залишити матір, хоч вона і не рідна. Вона виростила мене, - сказала Надя.

Суперечки про еміграцію в сім’ї виникали не вперше. Микола хотів емігрувати по політичним мотивам, але Надя вперто заперечувала. Почали надходити повідомлення про перші жертви радіації. Запропонували свою допомогу американці, але все було марно. Пожежники і ліквідатори аварії гинули один за одним. Інтелігенція України вимагала від влади повної інформації про масштаби забруднень території радіонуклідами і заснувала першу незалежну громадську організацію «Українська екологічна асоціація «Зелений світ». Серед її засновників був і відомий письменник Олесь Терентійович Гончар. На мітинги протесту «зелені» збирали сотні тисяч людей по всій країні. Одночасно почала пробуджуватись і національна свідомість. На мітингах і Львові було вперше піднято національний жовто-блакитний прапор. Міліція застосовувала силу, виривала з рук прапор і била демонстрантів. Співробітники КДБ вишукували активістів і керівників акцій протесту, але все було марно. Починалась національна революція.