Глава 23 Таємниця

1

На роботу до Миколи подзвонила тьотя Надя з поганою звісткою: у батька інсульт і він просить його до нього терміново прийти. В цей же день після роботи Микола прийшов до діда. Юрій Іванович лежав на ліжку. Він був блідий, але вираз обличчя був спокійний і майже байдужий. Говорити йому було важко:

- Бачиш, першу повісточку я вже отримав. Мабуть, скоро і я приєднаюсь до своєї покійної дружини. 

- Не треба про це думати. Ніхто не знає своєї долі, - відповів Микола.

- Я смерті не боюсь і, коли ти пообіцяєш виконати мій заповіт, то я помру спокійно. Я хочу довірити тобі одну сімейну таємницю, але ти повинен пообіцяти, що нікому про неї не розкажеш. Згода?

Микола ствердно кивнув. Він ще не міг зрозуміти, чи дід каже свідомо, чи, може марить.

Юрій Іванович, ледь ворушачи губами, розповів про знахідку скарбу в костьолі Потоцьких і пов’язаним з ним подіями. Часом він зупинявся, закривав очі і кілька хвилин відпочивав, потім знову продовжував говорити:

- Коли я був в концтаборі, то бачив того самого бандита Соколова, який вчинив єврейський погром, але на цей раз на ньому був мундир підполковника  і звали його Єгор Федоров. Соколова я бачив лише один раз, але запам’ятав його на все життя. Соколов і Федоров – це одна і та сама особа. Але й це ще не все.

Підполковник Федоров приїжджав інспектувати наш табір і зачитував в’язням нові інструкції НКВС. Так от, я впізнав цей хриплий неприємний голос! Це бандит Соколов поранив твого діда Романа, стріляючи крізь двері, і це він, погрожуючи, вимагав віддати золотий хрест.

- Навіть не віриться, бандит і підполковник НКВС!

- Не дивуйся. Сосо Джугашвілі, який потім став Сталіним в свій час грабував банки, а потім став маршалом Радянського союзу і його бандитська натура перешкодою в цьому не стала. Я дарую тобі цю книгу «Путешествия Пифагора» разом з гетьманськими грамотами, але знай, що це національні скарби і володіти ними може  лише незалежна Українська держава. Я цього ніколи не побачу, а ти постарайся дожити. Дай Бог я піднімуся, то покажу тобі в якому місці біля церкви заховав золотий хрест мій батько Іван. А тепер іди, я втомився. 

Прийшовши додому, Микола уважно оглянув подарунок. Книгу було видано в Санкт-Петербурзі. Товсті картонні обкладинки по кутах, обклеєні якимось чорним матеріалом в одному місці були надірвані і звідти виглядав шматочок тканини.  Заглавні написи було зроблено золотистою фарбою, що не втратила свого блиску. Сторінки пожовкли від часу і пережили автора на півтора століття. Найбільшу історичну цінність, звичайно, мали листи гетьманів Богдана Хмельницького і Павла Тетері, але вони були в гіршому стані ніж сама книга. Микола загорнув  книгу в тканину в сховав у шафу.  

 Через кілька днів діду погіршало. Він вже більше не міг говорити, а наступного дня помер у лікарні, не приходячи до пам’яті. Юрій Іванович поклав на онука разом з горем втрати і тягар сімейної таємниці.
 

2

Через кілька днів після повернення з Польщі Миколу викликали по  телефону в перший відділ, що був підпорядкований КДБ.

В кабінеті крім начальника першого відділу Зіаддінова сидів ще один симпатичний на вигляд чоловік років тридцяти. Він був, напевно, одного віку з Миколою.

- З Вами хоче поговорити співробітник комітету державної безпеки, - сказав Зіаддінов, - я Вас на деякий час залишу.

Представник КДБ привітно посміхнувся і представився:

- В’ячеслав Іванович Прокопенко. Сідайте, будь ласка. Ви недавно повернулися з Польщі, що Вам там сподобалось і з ким Ви зустрічались?

- Польща – соціалістична країна, і там все так само, як у нас. Може трохи більше модного одягу в магазинах, але у нас значно більше радіотоварів і телевізорів. Метою моєї поїздки було супроводжувати старого діда на могили родичів в село Дахнів, а далі ми погостювали у знайомих в Любліні. Вони є громадянами СРСР, але живуть у Польщі. Загалом це була    приватна туристична поїздка.  

- У Вас є в Польщі родичі?

- Раніше були, але вже всі повмирали.

- Але ж у Вас є родичі і в капіталістичних країнах.

- Так, недавно до СРСР приїжджала двоюрідна сестра матері Ольга. Вона живе в Бразилії.

- Як вона туди потрапила?

- Її вивезли фашисти в Дрезден під час війни, а далі вона вийшла заміж за француза і разом вони поїхали до Бразилії.

- А що вона розповідала про Бразилію?

- Тяжко їй там живеться. Безробіття, невпевненість у завтрашньому дні, висока злочинність в Ріо де Жанейро і велика інфляція.

Представник КДБ В’ячеслав Прокопенко ледь помітно всміхнувся. Він чудово розумів, що Микола грає відповідну роль і говорить, як того вимагає партійна ідеологія. Кульчицький теж розумів, що Прокопенко йому не вірить, але лише удає з себе довірливого та привітного, тому  вирішив перехопити ініціативу.

- А ми з Вами, здається, разом вчилися в політехнічному інституті. Я Вас бачив на сесіях. Ви вчились на машинобудівному факультеті.

- Так. Я -  інженер, але тепер працюю в комітеті.

Спогади про студентські роки трохи розслабили Прокопенка.