Глава 22 Польща

1

            На весні 1974 року Юрій Іванович запропонував Миколі поїхати до Польщі відвідати могили рідних. Не дуже вірячи в успіх задуманого Він почав збирати документи для подачі в міліцію. В компанію напросилась і дружина Надя. Анкети їм кілька разів вертали для уточнень: яку прізвище дівоче було у бабусі, ким доводяться поховані родичі і так далі. Пройшло три місяці і, на диво, дозвіл на поїздку в Польщу було отримано.

            Микола зробив кілька табличок з неіржавіючої сталі з написом прізвищ похованих, а Юрій Іванович взяв інструмент для роботи. У діда з Польщею були давні зв’язки, тому що його знайома по Немирову Галина  Романовська з дочкою та онучкою жила в Любліні і часто приїжджала в СРСР.  Того року сім’я Романовських знов була в Україні для продажу дефіцитних  товарів. Вони дуже вигідно все розпродали, запросили майбутніх «туристів» до себе в гості,  а самі поїхали до знайомих у Мінськ.

            В поїзд Київ – Вроцлав Микола з Надею сіли сильно хвилюючись. В ті часи за кордон могли їздити лише партійні функціонери, дипломати і невелика кількість простих громадян. До туристів завжди приставляли агентів КДБ, які мали слідкувати, щоб хтось не залишився за кордоном. На тих, хто зміг побувати за кордоном, прості громадяни дивились з неприхованою заздрістю. 

Ранком поїзд був вже у Львові і, після короткої зупинки, рушив в сторону кордону. Сусіди по вагону явно нервували. Вони везли великі валізи з речами на продаж у Польщі і боялись таможні. Микола , як на зло, саме захотів поїсти. Вони на столику розклали їжу і почали снідати. До них підбігла молоденька перелякана і знервована провідниця:

- Чого це ви тут розсілись, зараз кордон буде!

Миколу охопила лють: 

- Не заважайте нам снідати, - голосно вигукнув він.

Поїзд зупинився і провідниця побігла зустрічати прикордонників.

Вагон наповнився військовими. Молодий прикордонник довго дивився на фотографію в паспорті, звіряючи її з оригіналом: «Поверніть голову туди, сюди…». Далі дійшла черга до таможні. Мала кількість речей у діда Юрка викликала підозру у митника. В валізі він побачив, якісь молотки, свердла, зубила і це насторожило його ще більше. Він викликав діда в коридор і обшукав його кишені. Несподівано Юрій Іванович скинув одного туфля і сказав:

- Перевірте там, у взутті золото і діаманти.

Митник вражено подивився на діда, як на божевільного і пішов.

Юрій Іванович зайшов в купе і, сміючись,  розповів про свій жарт.

- Ну цей митник запам’ятає вас надовго, - засміявся Микола.

Він не помилився. На зворотньому шляху в купе зайшов той самий митник і, побачивши діда Юрка, відразу ж вийшов.

З польського боку кордону їх не перевіряв ніхто. 

Поїзд зупинився в Перемишлі і вони вийшли. Далі потрібно було їхати автобусом.

- Раніше це було українське місто, - сказав Юрій Іванович, - а під час операції «Вісла» українців вислали на північ в Прусію, а хто опирався - повбивали.

Микола достатньо добре читав і розумів по – польські. Перші уроки йому давала Ванда Квятковська – колишня учениця бабусі з Гайворона. Багато чоловіків – поляків були розстріляні під час репресій і ця доля не минула і сім’ю Ванди. Приїжджаючи в гості з Бердичева, вона давала Миколі польські журнали, вголос читала текст і все було зрозуміло. Коли ж Микола спитав у пасажирів автовокзалу, коли відправляється автобус, відповіді він не зрозумів, як не старався.

- Що за напасть, - подумав він, - я ж добре розумію написане, а на слух нічого не можу вловити.

Автобус віз їх по гладенькому асфальтованому шосе серед добре оброблених полів.

- Чому на дорозі немає вибоїн, - розмірковував Микола, - чи в поляків руки інші, ніж в українців.

Село Дахнів зустріло їх зеленню садів і такими ж, як в Україні будиночками, але в середині хати вони побачили блискучі від прозорого лаку підлогу, гарну кахельну піч, що одночасно гріла бойлер і, вражаючої білизни, ванну кімнату. В цьому будинку жила давня знайома діда Юрка  Ганна Покривка. Вона була українка, а її чоловік був поляк. Вони мали одинадцять  гектарів землі і, під час так званого «визволення» західної України в 1939 році, їхню с родину вислали в Казахстан. Після війни вони повернулись додому і польська влада віддала назад їхню землю і будинок. Вони мали двадцять молочних корів, чотири свині, двоє коней і багато птиці. Все це господарство обслуговував її син з дружиною і дочка, що ще вчилася в школі.

Юрій Іванович розповів Ганні про свої тюремні митарства і про мету приїзду.

- Нам теж довелось багато чого пережити, але врятувала ваша родюча земля. Ми бідні, у нас в Польщі один пісок. У вас в Казахстані я з одного куща збирала майже повне відро картоплі, а цю землю потрібно постійно угноювати.

- Нічого собі бідняки! – Подумав Микола. - Стільки всякого добра, що нашим колгоспникам цього і не снилось.

- Мій чоловік був набагато старший за мене. – продовжила розповідь пані Ганна. – Ще зовсім молодим він виїхав до Канади і там працював у двічі мільйонера, який мав кілька пекарень. Згодом хазяїн став йому довіряти і тому мій чоловік Збишек першим приходив на роботу і відмикав пекарню, а ввечері її замикав. Кожен день він приходив о п’ятій ранку, а цей мільйонер вже чекав на нього. Збишек казав йому навіщо він так рано приходить, а той відповідав, що інакше не став би мільйонером.