Глава 21 В лабетах КДБ

1

            Кожній диктатурі потрібен каральний орган, який повинен наганяти жах на підданих, слідкувати за вільнодумцями і тримати народ в покорі. Жодна країна світу не мала такої репресивної машини, що знищила мільйони своїх громадян, яка була створена в СРСР. І не важливо, як вона буде називатись Надзвичайна комісія НК (ЧК), Наркомат внутрішній справ (НКВС), Комітет державної безпеки (КДБ) чи «Червоні кхмери» камбоджійського диктатора Пол Пота. Результатом їхньої діяльності завжди будуть гори безневинно загиблих.

Перший секретар КПРС Радянського союзу Микита Хрущов значно обмежив повноваження КДБ в порівнянні з попередниками і випустив з концтаборів мільйони в’язнів, але, незважаючи на це, комітет держбезпеки боялися всі. Достатньо було будь якому офіцеру КДБ пред’явити своє червоне посвідчення, як перед ним відкривалися любі двері, надавалися найкращі номери в готелях, ставали доступними найдефіцитніші товари, але головним було відчуття своєї влади над простими людьми.

Сосо Джугашвілі (Сталін) неодноразово чистив каральні органи, розстрілюючи, за для власної ж безпеки, найбільш кровожерливих катів і свідків своїх злочинів. Та все ж, деякі з них пережили комуністичного диктатора і потрапили до комітету держбезпеки. Одним з них був і Єгор Федоров, що в молодості був ватажком погромників єврейських громад на прізвище Соколов.

До його банди примкнув і місцевий волоцюга Іван Жук, що і розповів своєму ватажку про тайник і коштовний золотий хрест. 

Багато років спливло, але пошук скарбу в розграбованому костелі Потоцьких, блиск золотого хреста, прикрашеного рубінами та діамантами в руках Юрка Кульчицького, невдала спроба пограбування, гіркота розчарування, вставали перед Іваном Жуком в кошмарних снах.  Адже він перший дізнався про тайник, він першим прийшов в костел і тільки він повинен був заволодіти цим скарбом, та фортуна відвернулась від нього. Золотий хрест дістався молодому безгрішному хлопцю – сину священика, а він залишився ні з чим. Здавалось, що сам Бог не хотів віддавати в його руки, забруднені кров’ю і мародерством на полях Першої світової війни золоту реліквію православ’я. Відступаючи разом з фашистами, Іван Жук втік до Аргентини і там заховався.

Не забував про скарб і полковник НКВС Єгор Федоров. Звикнувши за будь яку ціну здобувати бажане, він ні як не міг змиритись, що цього разу фортуна посміялась з нього. Перебираючи справи реабілітованих, він натрапив на прізвище Юрія Кульчицького, що відбував термін ув'язнення в таборі, якій він інспектував і, мало не закричав від люті. Адже тоді він міг зробити з ним все, що завгодно.  В той час легко було примусити, катуючи безправного в’язня, розповісти про таємне сховище дорогоцінного скарбу. Але було вже пізно -  Юрій Кульчицький вже був на волі і слід його загубився десь в Узбекистані.  Оголошувати ж всесоюзний розшук потрібно було погоджувати з начальством за наявності вагомих доказів, а це було ризиковано.

Під кінець служби багато військових намагалось перебиратись в Україну. Тут чудовий клімат, працьовиті люди, влада виділяла по сорок соток родючої землі в великих містах під забудову, надавались просторі квартири. Це відповідало великодержавній політиці Москви. Поселяючи вірних служак в республіку, яка не раз повставала проти гноблення, комуністична імперія отримувала надійну опору свого режиму.

Появився в Вінниці і Федоров (Соколов). Він був абсолютно певен у своїй безкарності. Хто зміг би впізнати в огрядному полковнику колишнього бандитського ватажка. І ось донос таємного агента з хімзаводу:

«Джерело повідомляє, що електрик цеху №13 Микола Кульчицький систематично слухає ворожі передачі радіостанції «Свобода» і ділиться своїми враженнями з оточуючими. 13.04.1974 року він в моїй присутності розповідав про книгу Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ». Підпис: Михайлов.

         - Михайлов - це  псевдонім комсомольського активіста Михайла Вайсбурга в цеху хімдобрив, - подумав Федоров. – Будь що хоче цей пронира вислужитись в начальники, або в партійну номенклатуру. Тим, що вся країна слухає радіо «Свобода» нікого не здивуєш. Всі агенти тільки про це і пишуть, а це майже кожен десятий житель СРСР. Але знайоме прізвище: Кульчицький. Треба дізнатись про його родинні зв’язки.

- Капітан Прокопенко, зайдіть до мене, - наказав в телефонну слухавку Федоров.

Коли той зайшов, полковник передав йому донос «Михайлова».

- Займіться цим Кульчицьким, а також його родинними зв’язками. Я хочу знати про нього все. 

В обласному управлінні КДБ недолюблювали полковника Федорова. Його зверхність і відверте хамство до підлеглих було загальновідоме.  Дехто натякав на його близькі стосунки з колишнім розстріляним Сталіним луб’янським командармом Михайлом Фриновським – вихідця з кримінального середовища, як і грабіжника та насильника Григорія Котовського. Після розвалу Російської імперії до влади дорвались босяки і пройдисвіти. Фриновський – найбільш вдалий серед них. І друзі, і вороги, хто злобно, а хто й улесливо, називали його паханом і він пишався своєю репутацією. Фриновський пройшов всі ступені в катівнях карального відомства і в жовтні 1936 року став заступником наркома внутрішніх справ товариша Єжова. Призначено його було для того, щоб арештовувати, катувати, виривати зізнання і розстрілювати. Всі репресії 1937 року на його революційній совісті. Фриновський особисто приймав участь  в арештах, допитах, катуваннях і розстрілах. Спогади про нього вражають: бандитська рожа, бандитська стрижка, руки всі сині від картинок бандитської романтики, бандитська мова і душа бандита. Але товаришу Сталіну свідки і виконавці злочинів скоро стали непотрібні. Ось і отримав великий чекістський командарм і його найближче оточення кулю в потилицю.  А ось Федорову пощастило, тому що був він  в той час далеко від Москви і командував концтабором в Казахстані.