Глава 20 Дід Стефан

1

В червні Микола відвідав Юрія Івановича з дочкою. В кімнаті він застав окрім них старенького дідуся з типовими для Кульчицьких рисами обличчя: довгий ніс, чорні брови і великі мішки під очима.  

- Познайомся, - сказав дід Юра, - це мій двоюрідний брат Стефан з Чехословаччини. Ми в нього жили в Польщі під час війни.

Микола привітався і подумав, що в цих родинних зв’язках сам чорт ногу зламає. Скільки разів тьотя Надя намагалась пояснити йому,  хто кому ким доводиться, але це було складно запам’ятати і взагалі особливого інтересу не викликало.

- Все ж треба буде розібратися з цими родичами. – подумав Микола.

За столом тим часом йшла бесіда, як дід Стефан опинився в Чехії.

- Після загострення національних відносин між поляками та українцями під час Другої світової війни, я залишився без роботи. – сказав дід Стефан -  я за фахом лікар – рентгенолог, а очолював лікарню польський шовініст, який звільнив мене з роботи. Тому я переїхав до Чехії на запрошення мого приятеля в місто Хомутово. Зараз я на пенсії і хочу побачити родичів і місця моєї молодості.

- А де ж ви вчились, – спитала тьотя Надя

- Після арешту мого батька і запроторення його в концтабір Талергоф за  слов’янофільські погляди під час Першої світової війни, я змушений був переховуватись і хотів потрапити до Росії. Австріяки окупували частину України, де жили наші родичі, і я з великими труднощами ховався від них. В цей час почався наступ військ генерала Брусилова і під час бою я перейшов лінію фронту. Мене, як біженця з Австро-Угорщини, царська влада взяла на повне забезпечення і відправила вчитися в військово-медичну академію в Петроград. Там я і отримав спеціальність лікаря.

- А під час революції Ви теж були в Петрограді? – запитав Микола. 

- Звичайно. Весь цей жах відбувся на моїх очах: розстріли офіцерів п’яними матросами, пограбування царських палаців, звірства ЧК (НК). Я навіть бачив більшовицького міністра освіти Луначарського.

- Розкажіть, як це було. – зацікавилася тьотя Надя, беручи в руки олівець.

- Була пізня осінь і накрапав дощ. Я йшов по одній з вулиць Петрограду і побачив двох єврейчиків, що стояли біля великого уламку граніту, накритого білим рядном. Я підійшов до них і спитав, що тут діється.  Вони мені сказали, що зараз має відбутися мітинг з приводу відкриття пам’ятника Генріху Гейне і має приїхати міністр освіти Луначарський. Я зацікавився і став чекати. І дійсно, приїхала автомашина, з неї вийшов чоловік з борідкою, привітався з нами за руку і представився: «Луначарський». Потім він відкрив мітинг,  виголосив промову на честь поета і зняв біле полотно. Ось так ми вчотирьох відкривали цей пам’ятник. Всі засміялись.

- Цікава історія. – промовив Юрій Іванович. – Розказав би хтось інший, то не повірив би. А що було потім?

- Побачивши, що в Петрограді з кожним днем стає все небезпечніше, я поїхав додому в Дахнів. Пробирався, як тільки міг. По дорозі захворів тифом і ледь не помер. Та все ж добрався додому. Через ці війни, революції я так і не одружився і тепер, на старості років, живу один.

          Наступного дня дід Стефан, наплювавши на заборони КДБ, поїхав до Москви, а потім до Ленінграду до родичів. Замість десяти дозволених днів перебування в СРСР, він був тут майже місяць і, лише, надивившись досхочу на рідний край, виїхав до Чехословаччини. Доблесні наші чекісти лише здивовано спостерігали за мандрами навіженого і безстрашного діда. Вони, очевидно, не хотіли міжнародних ускладнень, тому турне Стефана Кульчицького пройшло без проблем.

Після цього знайомства Микола вирішив все ж розібратись зі своєю генеалогією. Він забрав у тьоті Наді всі її клаптики паперу, де були записані родинні зв’язки і наніс їх на великий лист ватману. Вийшов гарний родовід, з прізвищами іменами, датами і все стало зрозуміло. Безперервна  лінія – це рідні брати і сестри, перший розрив лінії, це – двоюрідні, третій розрив – це троюрідні і так далі по поколіннях. Микола розмножив родовід на копіювальному апараті і подарував діду Юрію. Той довго роздивлявся, знайшов кілька неточностей, але, загалом, залишився задоволеним. Микола переписав адреси всіх існуючих родичів і вияснилось, що багато з них живе у Львові.

2

У Миколи були родичі також і по лінії прабабці, що теж жили у Львові і, з якими бабця Анастасія підтримувала листування. Він пам’ятав, як приїжджав з бабцею до них, як чоловік бабусиної  сестри Михайло Мусій повів його в драматичний театр на вечір присвячений Т.Г. Шевченку, подарував значка з його зображенням і Кобзар. 

  І ось трапилась нагода знову побувати у Львові.

- Розмовляй там лише по українські, - наставляла його бабця Анастасія..

Львів вразив його своєю неповторною середньовічною красою: вузенькі вулички, готичні костьоли, пам’ятник Адаму Міцкевичу, собор святого Юра і ратуша на старій площі. Але найбільше його вразив той український патріотичний дух, що панував у місті.

- Українці повинні приїжджати у Львів, як мусульмани в Мекку, – подумав він.

На другий день перебування в гостях Микола вирішив провідати незнайомих  родичів і по лінії діда. Разом з троюрідним братом Славчиком Заморським вони сіли в старенький трамвай, який довіз їх до вулиці Репіна, де жила тітка Ліда Журавецька.  Зліва стояли гарні двоповерхові будиночки, побудовані ще за часів Польщі, а справа  розташувався військовий госпіталь. Будинок тьоті знайшли досить швидко. На дзвінок вийшла гарна чорноволоса жінка. На вигляд їй було років сорок.