Глава 18 Друзі

1

            Річка Південний Буг розділяє Вінницю навпіл, але, в той же час, вона об’єднує її. Чиста і прозора вода влітку манить людей своєю прохолодою, а взимку любителі підльодного лову і ковзанок отримують насолоду від спілкування з природою. Веселі компанії і туристи завжди намагаються зібратись на природі біля води.

Антуан де Сент Екзюпері сказав: «Вода, ти не маєш ні смаку, ні запаху. Тобою насолоджуються не відаючи, чим ти є. Не можна сказати, що ти необхідна для життя – ти сама є життя!».

            Свого друга дитинства Олександра Микола зустрів… просто в  воді. Команда галасливих хлопчаків змагалась, хто далі пропливе під водою. Микола пропливав далі за всіх і тут з’явився новачок, який побив усі підводні рекорди. Вони познайомились і з тих пір стали нерозлучними друзями. Сашко Борисов був сином відставного льотчика – фронтовика. Він був середнього росту, чорноволосий зі світлими очима. Мати Сашка померла, коли він був ще зовсім маленьким і батько одружився вдруге. Сирітська доля і  строптиві гени зробили його вразливим, образливим, упертим, але сміливим і рішучим. Разом вони грали в війну, шпигунів, розбійників, а також у всі ігри з м’ячем.

            Невдовзі на горизонті появились дві подруги Світлана і Євгенія, які перші виявили до друзів зацікавленість. Більш рішучою була Світлана. Вона була вищою за Женю і завжди намагались всім керувати безапеляційним тоном, хоча це не дуже їй вдавалось. Женя була тоненька, малого росту з трохи розкосими очима. Мати в неї теж померла і вона жила з батьком і мачухою. Компанія новоявлених друзів загоряли на пляжі, разом відмічали свята і безперервно грали в карти. Вони ходили до Миколи в гості, де бабця Анастасія примушувала їх слухати класичні твори в його виконанні на піаніно і пригощала солодким домашнім вином. А в цей час на берегах річки буяло молоде життя. Поблизу розташувалось спортивне товариство «Динамо», «Спартак», дитяча спортивна школа,  в яких сотні юнаків і дівчат плавали на байдарках і каное, бігали, стрибали, займалися боротьбою і боксом, волейболом і баскетболом і все це робилося з небаченим ентузіазмом та бажанням спортивних досягнень.  Вінниця  в той час мала своїх чемпіонів і призерів Олімпійських ігор.

            Сашко і Микола не відставали від інших. Вони перепробували всі види спорту, але головним був футбол. Кожного літнього дня відбувався футбольний матч. Виключенням були лише дні, коли лопав м’яч і не було чим грати. У більшості гравців були свої прізвиська: Пера, Пушкін, Моторолер та інші.

            Влітку проводились змагання між колективами підприємств по плаванню і народній греблі. Сонячного недільного дня Микола з Сашком, як завжди, вештались по берегу серед спортсменів. До них підбіг спортивний інструктор Юрка Рубан:

- Микола, Сашко,  допоможіть. З взуттєвої фабрики не прийшло двоє гребців. Треба виступити за них.

- Ноу проблем. Який заплив?

- Твоє прізвище Захаров, Миколо, четвертий заплив.

Коли оголосили четвертий заплив, Микола підійшов до суддівського столика.

- Прізвище? – запитав суддя.

Микола намагався згадати, яке ж прізвище потрібно сказати, але так і не згадав. Він мовчки відійшов і пішов шукати Рубана. Друга спроба була  більш вдала і він вийшов на старт. Прозвучала команда «марш» і гонка почалась. Він заплющив очі і почав щосили гребти. Народні човни були погано підготовлені, упор для ніг не регулювався і тому доводилось весь шукати точку опори. Коли Микола розплющив очі суперників поблизу не було видно. Він зробив поворот і фінішував. Головний суддя змагань в мегафон оголосив:

- Найкращій час у Захарова з взуттєвої фабрики.

За іронією долі у Сашка виявився другий результат і, таким чином взуттєва фабрика виграла змагання з народної греблі, а ми розділили два перших місця. На пам’ять від цих змагань у Миколи зостався розтертий до крові пухир на спині нижче копчика. 

Роки юності пролетіли, як одна мить і друзі зустрілися лише після армійської служби.

 2

Микола демобілізувався в кінці грудня. Випадково він зустрів свого одногрупника по технікуму Юрія, який запропонував відзначити Новий рік разом. Юрині батьки святкували десь у друзів, тому зібралась лише молодь. В компанії було п’ятеро хлопців і три дівчини. Більшість з них знали один одного і збиралися на святкування не вперше. Після перших чарок почалися танці і пісні під гітару. Гітарист хриплим голосом співав, в  основному,  блатну тюремну лірику і пісні Висоцького. Все проходило достатньо нудно, тим більше, що одна з дівчат з красивим хлопцем на їм’я Данік на кілька годин заперлись у ванній кімнаті і вийшли лише, коли всі почали розходитись. Юра пішов проводжати двох інших дівчат, які весь час обурювались поведінкою Даніка  і його партнерші. Юрій, як міг,  їх заспокоював, а для Миколи це взагалі було нечуваною подією.  Як би там не було, але факт існування в СРСР сексу було наочно доведено.

Микола  відвідав діда Юрія  Івановича, що працював фотографом на Вишенці (район міста Вінниці). Фотоательє було просто крихітним і апаратура займала майже все приміщення. Юрій Іванович розцілував онука і зразу ж зробив кілька фотознімків.

- Як служилось? – запитав Юрій Іванович.

- Для мене армійська служба була це все одно, що три роки відсидіти  у в’язниці: муштра, хамство і неволя.  Зайшов за колючий дріт і через три роки вийшов. Ще й мало не дістав строк ув’язнення за те, що  заступився за хлопця із Харкова, над яким знущався сержант. Одним словом – втрачені роки.