Глава 17 Армія

1

            Миколу призвали на службу в армію в лютому 1966 року в ракетні війська стратегічного призначення. Ракетні комплекси стояли в поліських лісах оточені колючою проволокою і сіткою по якій проходив струм високої напруги. Це була ЗОНА, з якої більшість солдат могла вийти лише через три роки. Служба була важка перш за все з моральної сторони: звільнень від служби не було взагалі, а десятиденні відпустки отримували лише деякі. Крім того, в армії процвітала «дідівщина» і знущання сильніших над слабшими. Результатом було чотири самогубства на протязі трьох років.

Допомагали лише підтримка земляків, гітара і пісні Володимира Висоцького. Їх не друкували і не співали по радіо;  їх переписували солдати з блокнота в блокнот і слухали тих, хто знав мелодію. Їх нестримний бунтарський дух виховав кілька поколінь молодих людей і показав їм суть комуністичної системи.

            Молоді солдати 65-66 років призиву застали ще свіжі спогади хлопців, що пережили Карибську кризу. Микита Хрущов наказав на Кубі розмістити стратегічні ракети з ядерними боєголовками у відповідь на розміщення американських ракет в Туреччині. Операція була таємна, йшла «холодна війна». У всіх солдатів було забрано документи, їх переодягнули в цивільний одяг і на кораблях доставили на Кубу в трюмах, як якийсь вантаж.

Через деякий час ракетні комплекси були готові до старту. Всі розуміли, що у випадку ядерного конфлікту живими не залишиться ніхто. На Кубі ж в попередні роки процвітала проституція. Жінки підходили до огорожі і кричали: «Камрад, фокі- фокі!». Хлопці лише облизувались – командир дивізіону попередив, що за стосунки з повією особисто розстріляє кожного.

Здивували наші вояки кубинців і вмінням пити. Полковник  Новгородцев розповідав, що одного разу  він з двома офіцерами зайшли в шинок розташований на пляжі. Температура повітря була за 30 градусів в тіні.

У шинку було повно чорношкірих кубинців, які брали сто грамів рому, розбавляли його водою і з цією склянкою сиділи там цілий день. Офіцери замовили дві пляшки рому. Коли вони випили по стакану, розмови в шинку відразу стихли. Кубинці мовчки дивились, що буде далі. Коли офіцери випили по другому стакану рому, в шинку почався збуджений гомін: мовляв, як так можна пити? Офіцери допили залишки рому і пішли по розпечену піску морського пляжу. Всі присутні висипали на вулицю, щоб побачити, як росіяни будуть помирати на такій спеці, але, слава Богу, всі лишилися живими і повернулись додому.

            Армійська служба була важкою не тільки для солдатів, але й для офіцерів. Повну безправність підлеглих від начальства можна було побачити, коли майор Чередніченко вишиковував своїх офіцерів і, незважаючи на присутніх поблизу на солдат, крив матом підлеглих. Були випадки, коли, одуріли від нудного життя в лісових містечках офіцерські жінки, зраджували чоловіків  з молодими солдатами, поки офіцери по тижнях були на бойовому чергуванні.

Микола був свідком, коли в дивізіонному клубі проходив суд офіцерської честі над капітаном Ніколенко. Цей офіцер довго, але безуспішно намагався звільнитись з армії. Він писав листи міністру оборони, пиячив, не виходив на службу, але його не звільняли. Замполіт майор Копитін розпинався на трибуні, ганьблячи капітана Ніколенка, а той в цей час демонстративно читав газету. Але не у всіх були такі міцні нерви: останній випадок самогубства вчинив старший лейтенант батареї бойового забезпечення. Він застрелився з автомата сьомого листопада, коли весь СРСР святкував річницю жовтневої революції.

            Військова муштра перемішувалась з навчальними «тривогами». В світі було неспокійно. Ізраїль окупував Синайській півострів,  китайці воювали за острів Даманський, терористи вбивали президентів і політиків, а в Африці один чорношкірий президент з’їдав своїх страчених ворогів.

2

            Навчальну «тривогу» в серпні 1969 року спочатку серйозно ніхто не сприйняв – скільки їх вже було! Але в цей день було  віддано наказ пристикувати справжні (не навчальні) ядерні боєголовки. У солдатів поповзли мурахи під шкірою: це вже було щось надзвичайне. Від хвилювання солдати при стиковці зірвали різьбу на шпильці ядерної боєголовки. Довелося знімати захисні екрани і заводити нову шпильку. Під час цієї операції всі солдати поховалися по підземних бункерах, а на старті залишались лише офіцер з сержантом. Всі ракети з ядерними боєголовками були поставлені в ангари без заправки рідким паливом, і виставлена посилена охорона.

            Через день по радіо було об’явлено:  війська країн Варшавського договору введено в Чехословаччину. Спроба лідера чеських комуністів Дубчека пом’якшити тоталітарний режим (так звана Празька весна) закінчилась іноземною окупацією. Все керівництво Чехословаччини літаком було доставлене в Москву практично під арештом. Новим керівником окупованою республіки Брежнєв призначив генерала Свободу. Це вже був справжній глум: окупована країна, а керівник на ім’я  Свобода!

            Прості солдати в Радянській армії не розуміли, що були сліпим знаряддям політичних авантюристів. Водії танків навіть не знали куди вони їдуть і навіщо. Дочка одного радянського дипломата в Празі пригадувала, що коли вона побачила на вулицях танки, вона спитала:

            - Хто ви? – І почула у відповідь: - А де ми? 

            Громадяни Чехословаччини протестували, виходили на демонстрації, лягали під радянські танки, а армійські політпрацівники розповідали нам в СРСР, як героїчно наші солдати переносять тяготи  служби, виконуючи інтернаціональну допомогу трудящим. Та все ж радянська пропаганда не змогла повністю приховати правду. Стало відомо, що чеський студент Ян Палах облив себе бензином і спалив на площі у Празі на знак протесту проти окупації батьківщини радянськими військами. Стало відомо про протести інтелігенції в Москві на Червоній площі та судову розправу над ними.