Глава 13 Окупанти

1

            Мавзолей Потоцьких являв  собою капличку, що в плані мала вигляд латинського хреста. Головний вхід був із заходу, а зі сходу був розташований вхід до підземного мавзолею. Вікна були зроблені з шестикутних різнокольорових стекло блоків, що було на той час справжнім новаторством в будівництві  і дуже гарно виглядали зсередини. Цей храм побудував знаменитий архітектор Владислав Городецький - автор будинку з химерами в Києві, який народився зовсім поруч в селі Шолудьки нині Немирівського району.

 Обійшовши по колу костел вся компанія пішла до річки по крутим кам’яним сходам. Раніше на Бугу були розташовані графські купальні і згори видно було пороги, а зараз все густо закривали гілки дерев. Шум порогів ставав з кожним кроком все сильнішим,  та ось дерева розступилися і перед ними велична картина кам’яних брил з летючою через них, білою від піни, водою. Всі помили руки в чистій прохолодній воді, пообідали і посідали на теплих від сонця валунах. Надія і Віра намагалися порозумітись з Клодом, Юрій Іванович розпитував Галю Штельмах про своїх старих Печерських знайомих, а Ольга, знявши туфлі, по воді дійшла до величезного валуна з усіх боків оточеного водою. Вона лягла на теплий гладенький камінь і заплющила очі. Збоку виглядало так, ніби вона заснула, але це було не так – Ольга вся була у спогадах двадцятирічної давнини.

Окупаційні війська увійшли до Вінниці 22 липня 1941 року. Як не дивно, вони поводили себе достатньо чемно, посміхались до Ольги, говорячи щось по - німецьки. Хочеш  не хочеш, але їй довелось вивчити їхню мову достатньо, щоб зрозуміти про що йдеться. Виявилось, що німці були вражені красою українських жінок. Це відмічав в своїх щоденниках один з відомих німецьких генералів: «Діти і молодь в Україні значно красивіші за німецьких дітей. Вони п’ють воду з ям, викопаних в землі, і не хворіють, а нашим солдатам не допомагають навіть дезинфікуючі таблетки». 

            З’явилось багато німецьких установ, куди брали на роботу і українців. (На перших порах військовополонених українців з полону німці відпускали). Запрацювали навіть деякі школи.

Одного серпневого дня додому з’явилась Ольжина  двоюрідна сестра Валентина. Радості родини не було меж! Виявилось, що ленінградський будівельний інститут направив Валентину на практику в Україну, але через стрімкий наступ німецьких військ, вона опинилася на окупованій території.

Тиждень сестри не могли наговоритися пережитим, але треба було думати, як жити далі. Одного дня біля будинку зупинилась німецька автомашина. Високий молодий офіцер шукав приміщення, де можна було б розмістити на проживання його солдат. Він зайшов у дім, привітався, але побачивши в кімнатах стільки людей, відразу ж зрозумів, що вільного місця тут немає. Але, побачивши велике старовинне піаніно і, спитавши дозволу, він став грати твори Моцарта, Бетховена, Баха. Грав він чудово  з явною насолодою, торкаючись пальцями клавіш.  Офіцер поїхав, але запитав дозволу прийти пограти іще.  Наступного разу Ольга дізналась, що Пауль (так звали офіцера) народився у Зальцбургу в культурній музикальній родині. Він служив в  військовій частині Тодт, що займалася  будівельними роботами. Дізнавшись, що Валентина вчилася в будівельному інституті, Пауль запропонував їй роботу креслярки, а Ользі – прибиральниці. Дівчата погодились. Тепер вони самі заробляли собі на хліб. 

Анастасія весь час займалася господарством і хворим на туберкульоз сином Віталієм, але засобів для існування не вистачало. Тоді вона почала по тижням працювати вчителькою в селі Сосонка, розташованого на північ від Вінниці. Жила вона в сільський хаті у молодої господині, чоловік якої був мобілізований до Радянської армії. Оксана – так звали господиню, кожен день плакала і молилась за свого коханого Петра. Одного разу ввечері Анастасія вирішила її заспокоїти. Вона намалювала магічне коло з абеткою, поклала в середину кола праву руку і почала викликати дух святого Гавриїла:

- Скажи нам, дух святого Гавриїла, чи скоро побачить Оксана знову свого чоловіка Петра?

            Рука Анастасії сама собою потягнулась до одної літери, до другої, складаючи їх в слова:

- Німці відпустять твого чоловіка з полону і він повернеться додому. Молись і чекай.  

Настрашена, але обнадієна Оксана не знала, як і дякувати Анастасії за таку ворожбу. Настя ж попросила Оксану нікому про це не розказувати.  Та не пройшло і трьох тижнів, як змарнілий, але живий і здоровий Петро, повернувся додому. Все було так, як і говорила Анастасія. Радісна і щаслива Оксана оббігала все село і, таки не втерпіла, шепнувши по секрету своїй родичці Ганні, про здійснення пророцтва Анастасії. Ганна набрала торбу харчів і вже наступного дня була у Оксани. Вона благала Анастасію спитати дух святого Гавриїла про долю свого батька. Анастасія наворожила Ганні, що батько був важко поранений і зараз знаходиться в госпіталі. Вернувся в Сосонку ще один фронтовик, який також підтвердив Ганні, що лежав разом з її батьком у госпіталі. 

Слава про провидицю Анастасію рознеслось не лише по Сосонці, але й по навколишнім селам. Почалось паломництво прохачів, Настя вже не знала, як відмовити людям, що здалеку приходили до неї. Вона почала ховатися на печі, а Оксані звеліла говорити, що її немає вдома. Та одного разу прийшла молода жінка, яка вирішила  дочекатись повернення Анастасії і та мало не спеклась на гарячій пічці. Наступного дня жінка прийшла знову; звали її Олена Константинівна Мельничук. Розлючена господарка Оксана з Валентиною, що саме прийшла до матері, ледь не спустила цю жінку зі сходів. Та згодом, вони стали приятелями на все життя. Дуже скоро школу в Сосонці німці закрили і Анастасія повернулась до Вінниці.