Глава 12 Графи Потоцькі

1

            Автобус зупинився на центральній площі Печери. Неподалік стояв «Москвич». Ольга з чоловіком Клодом і сестрою Галею стояли поруч і роздивлялись навкруги.

         - Як тут все змінилось, - промовила Ольга, - хоча, деякі будинки залишились такими, як і були раніше.

- За час правління Микити Хрущова будівництво ведеться бурхливими темпами. Люди вдячні йому за надане житло і боротьбу з культом Сталіна, - сказав Юрій Іванович. Якби не він, то ви б не змогли сюди приїхати, а я ще довго був би в концтаборах.

         Вони пішли в напрямку до церкви по вузькій ґрунтовій дорозі.

- А де ж церковний будинок, в якому ми жили? – запитала Ольга.

- Він був старий і його давно зруйнували, - відповіла Галя.

Вони підійшли до церкви. Сестри Надія і Віра розмовляли про щось своє, а Ольга  дивилась і не могла надивитися на до болю знайомий пейзаж, який часто снився їй у далекій Бразилії. Тут, на цій землі, вона народилася на світ і зробила по ній свої перші кроки. Тут вона вперше зайшла на церковне подвір’я,  почула мелодію дзвонів і прошепотіла першу свою молитву.

Ольга на секунду заплющила очі і побачила старенького дідуся Івана, бабцю, братів і сестер. Вони всі всміхались і вітали її з поверненням. Це було настільки реально, що Ольга швидко розплющила очі, бажаючи швидше обійняти і  розцілувати рідних, але  в ту ж мить видіння зникло. Лише обезглавлена дзвіниця та сімейна могила, що заросла високою травою, засвідчували невблаганний плин часу. Всі підійшли до могили, на якій не було навіть хреста і, ставши на коліна помолились за упокій рідних.  

            - А чи зберігся ще костьол Потоцьких, - запитала Ольга.

            - Так, його не зачепили, але службу там більше не правлять, - відповіла сестра Галя.

            - Графи Потоцькі залишили глибокий слід на цих землях. – сказав Юрій Іванович. – Їхні палаци, пруди, парки, костели хоч і в занедбаному стані все ж є справжньою окрасою цих місць.  В 1775 році Станіслав – Фелікс (Щенсний) Потоцький переніс свою резиденцію в Тульчин, тому  що батьківський маєток після поділу Польщі відійшов до Австрії. Крім того жорстокість батьків зруйнували перший шлюб Станіслава – його кохана загинула і, старе гніздо давало занадто багато сумних спогадів. Він одружився вдруге, виконавши волю батьків на Юзефіні Мнішховій, дочці краківського каштеляна, збільшивши і без того величезне майно ще на 110 сіл.

            В спаленому козаками Тульчині, лише кам’яні половецькі баби, стояли по кутах зруйнованого замку. Необхідно було будувати новий палац.

            Кипуча енергія великого любителя садівництва, верхової їзди, танців, сільського господарства знайшли тут широке поле діяльності. Півтора мільйона гектарів родючих подільських чорноземів швидко стали годувальницею всієї Європи. Палацовий ансамбль в Тульчині будував архітектор Лакруа і з затратами не рахувались, це був дійсно царський палац.  В 1787 році в Тульчині був і сам король, який в листах згадував, що ніде його так пишно та сердечно не приймали. В пам’ять про цю подію Станіслав подарував свободу селянам, що жили в радіусі восьми кілометрів від Тульчина.

Саме в цей час Потоцькому на очі попадає красуня-гречанка Софія Главані, що була продана своєю матір’ю польському послу в Туреччині, і видана заміж за каменецького каштеляна Йосифа Вітте. Чарівна Софія не лише користувалась успіхом першої красуні, але й маючи ясний розум, стала безпосередньою учасницею тогочасних політичних подій.

            Відкупившись від дружини і Йосифа Вітте великими грошима, Потоцький починає відкрито жити з Софією і та народжувати йому дітей. Безтямно кохаючи свою нову дружину, Потоцький побудував величний парковий ансамбль в Умані, що носить ім’я легендарної гречанки. Шкода, що Ви з Клодом не можете туди поїхати. Це український Версаль, – закінчив Юрій Іванович.

- В ті часи чоловіки уміли любити жінок, - сказала Ольга і критично зиркнула на свого Клода, який не розумів української мови.             

Всі дружно засміялись і Ольга почала перекладати розповідь Юрія Івановича чоловіку. 

Тим часом вони підійшли до воріт Печерського кладовища. Обидві дружини батька Ольги були поховані поруч. На могилі першої стояв тріснутий кам’яний хрест, закріплений залізними скобами. На могилі матері Ольги Наталії не було ні хреста, ні  таблички з написом. Ольга перехрестилась і, пустивши сльозу, попросила:

- Поставте якийсь знак, що це моя мама.

            Всі розуміли, що могили були занедбані, але умови того часу були врай важкими для всіх.

Могилу діда Івана довго не могли знайти. Височенна кропива заввишки за людський зріст і чагарники закривали місця похованих від голодомору і лише на могилі діда стояв зроблений Юрієм Івановичем металевий хрест, закріплений одним болтом  з табличкою «Протоієрей Іоан Кульчицький».

Надя і Віра почали рубати кропиву та кущі лопатою і сокирою,  спеціально привезеними з Вінниці. Через годину роботи могилу можна було оглянути. Вона вся була покрита барвінком, який добре росте і в затінку. Дідусь Іван був похований головою в протилежну сторону ніж інші небіжчики, щоб, за релігійними правилами, першим почути «глас Божий» і підняти свою паству на Страшний суд. Хрест поржавів і напис було ледь видно. На могилі отця Івана молились довше, але час збігав швидко.