Глава 8 Роман і Анастасія

1

Рана Романа почала швидко загоюватись, але насувалась інша біда. У нього з’явились ознаки туберкульозу. Дала взнаки пневмонія отримана під час перебуванні в ув’язнені за революційну діяльність і горе від смерті матері.

 В Печері вдруге було встановлено Радянську владу. Був створений революційний комітет (ревком) і комітет незаможників (комнезам). В селі залишився невеликий озброєний загін, якій допомагав забирати в людей хліб для поставок в Росію. Головою ревкому було призначено безграмотного росіянина Антонова з Рязані. Ходив він завжди в шкіряній чорній куртці з маузером, що висів на боку. Біля нього крутилося в помічниках кілька місцевих волоцюг. Та навіть цих люмпенізованих українців він не любив не тільки через свій великодержавний шовінізм. Коли вони звертались до нього «Товариш Антонов» зі своїм українським «Г» на початку його імені, то виходило нецензурне слово.

Своє правління в Печері Антонов почав з того, що прийшов в будинок священика  Івана і забрав всі меблі, які йому сподобались, навіть фісгармонію, якою не вмів користуватись і бачив уперше в житті. Почався терор заможних селян. В них відбирали не тільки зерно, але й сільськогосподарський інвентар, який віддавали збіднілим п’яницям, а ті дуже швидко перетворювали його на мотлох. Антонов старанно виконував накази Москви поділити людей на класи, посіяти між ними ненависть та ворожнечу і таким чином полегшити ідеологам марксизму перетворення всіх людей на безправних кріпаків.

В село приїхав високий начальник з Харкова товариш Петров. Антонов в наказному порядку розмістив його на ночівлю в будинку Кульчицьких. Коли подали на стіл вечерю, Петров звелів принести самогонки. Роман спокійно пояснив, що в будинку священика самогонки ніколи не буває. Відповідь Романа дуже йому не сподобалась. Ранком товариш Петров звелів арештувати Романа і відправити в тюрму містечка Шпиків.

Про арешт брата Юрко дізнався в своєму фотосалоні у Немирові від місцевих євреїв. Вони пам’ятали, що отець Іван рятував їх від погромників і тому намагалися допомогти.                         

- Необхідно звернутися до начальника Харківського ЧК (НК) Іванова, - сказав один з них. – Він зараз в Немирові.

- А де його можна знайти, - запитав Юрко.

- Та ви ж його знаєте. Це він тепер Іванов, а його батько Вайсбург Гриша живе в Немирові і працює кравцем.

В більшовицькій Росії євреї дуже швидко підняли свій соціальний статус. Соломон Урицький був начальником Петроградського ЧК(НК), Козицький – головою Подільського губкому, Троцький, Каменєв, Зінов’єв – членами уряду, та це не врятувало їх від породженого ними  ж  терору. 

Разом із знайомими євреями Юрко зайшов у будинок Вайсбургів, що знаходився неподалік синагоги і товариш Іванов пообіцяв допомогти. Він подзвонив у Шпиків, але виявилось, що Романа вже відправили по етапу у Гайворонську тюрму за місцем постійного проживання. Невідомо чи допоміг товариш Іванов, чи Гайворонські євреї заступились за зятя Владислава Тица, який врятував сім’ю Цибельманів, але так чи інакше через два тижні Романа відпустили.

Весь цей час його з хвилюванням чекала Анастасія. В грудні вона народила дочку, яку назвали  Валентиною. Дівчинка народилась здоровою, але у Насті пропало молоко і доводилось догодовувати дочку чим прийдеться. Ще навчаючись на Вищих Бестужівських курсах в Петрограді, Настя закохалася в молодого доцента. Той теж таємно любив її, але вважав, що спочатку він повинен стати на ноги і мати власну оселю.

Коли ж він, нарешті, освідчився Насті в коханні, було вже пізно: вона була заручена. Роман знав про її студентське кохання і це не додавало йому щастя. Егоїстична Настя завжди тримала фотографію доцента у себе на столі, а щиро люблячий Роман мусив терпіти її вибрики.

Більшу частину батьківського будинку більшовики конфіскували і зробили там міліцію. Батькам виділили лише задню кімнату. Одну з кімнат більшовики обладнали під сховище коштовностей конфісковане (фактично награбоване) у багатих, а також розстріляних ними заручників. За опір владі, або підтримку повстанців, більшовики, за звичай,  всю сім’ю вбивали, коштовні речі забирали, а хату спалювали. Були випадки коли палали цілі села. Всі міліціонери, а особливо начальство, було  не  чисте на руку. Якось вночі в кімнаті з коштовностями виникла пожежа. Згоріли облікові документи і пропала частина цінностей, що наводило на думку про спеціальний підпал.  

Настя пішла працювати вчителькою в місцеву школу. Роман, трохи підлікувавшись, влаштувався на залізничну станцію. Оплата праці була мізерною і здійснювалась виключно в натуральній формі (300 грамів хліба за день праці). Тривалість робітничого дня постійно зростала. Робітники залізниці вдавалися до пасивних страйків – вони знаходились на робочих місцях, але не працювали. Влада посилила репресії проти робітників, що ще більше посилило антибільшовицькі настрої в українському суспільстві. Особливо страждало від політики військового комунізму селянство. Тепер окрім зерна, у них забирали практично всі сільськогосподарські продукти. По всій Україні спалахували селянські повстання. Невеликі озброєні загони нападали на ревкоми і міліцейські штаби, цукрові заводи, забирали приготовлене до відправки в Росію зерно і роздавали його людям. З більшовиками воювали загони отамана Тютюнника, Гальчевського, Махна і багатьох інших. Політика радянської влади призвела до голоду 1921-1923 років. В ці роки на Україні померло до двох мільйонів громадян, а на вулицях з’явилось багато безпритульних дітей.

Якось Анастасія помітила, що біля їхніх воріт лежить страшенно схудлий хлопчик. Його занесли в будинок, скинули завошивлений одяг, помили і почали поступово відгодовувати. Про себе він практично нічого не міг сказати. Це було зацьковане напівдике вовченя, яке весь час очікувало на небезпеку. За пів - року хлопчик окріп і ріденькі супчики з горохом та гречкою його вже більше не влаштовували. Він сидів на лавці в кутку кімнати і весь час протяжно бубонів: «Ковбаси, сацісону. Ковбаси, сацісону».