Глава 6 Громадянська війна

1

            Після укладання мирного договору з  Німеччиною і Австро-Угорщиною Українську Народну Республіку змушені були визнати і більшовики. Згідно з договором УНР повинна була поставляти продовольство до Німеччини в обмін на військову підтримку. Німецькі війська увійшли в Київ. У них в обозі приїхали члени  українського уряду. Центральна Рада стрімко почала втрачати підтримку  народу, тому що  окупантів, ким би вони не були, не любить ніхто. Але разом з австро-угорськими військами до Києва увійшли січові стрільці. Це були українські збройні формування, що воювали на боці Австрії, але їхньою метою було створення війська самостійної української держави. Німецьке командування бачило слабкість Центральної Ради і тому вирішило здійснити військовий переворот.  Вони запропонували Павлу Скоропадському стати гетьманом України.

Заручившись підтримкою кількох політичних партій і вільного козацтва, Скоропадський взяв на себе відповідальність за долю України. За недовгий час свого правління він зробив дуже багато для становлення держави: ввів  національну грошову одиницю, заснував Українську академію наук, Національну бібліотеку,  ряд музеїв. До кінця жовтня в Україні були відкриті дипломатичні місії 25 країн світу.  Проте його уряд був віддзеркаленням тогочасного суспільства – одні міністри виступали за самостійність України, другі за федерацію з Росією. Гетьман вагався, але згодом підписав документ про федерацію України.  Це викликало обурення серед населення та військових формувань і силами Січових стрільців в кінці 1918 року гетьманат припинив своє існування. Вперше українці - січовики стріляли в українців – гетьманців.

Найактивнішим провідником нової влади – директорії став Симон Петлюра. До війська УНР з заходу приєдналася сорокатисячна Галицька армія західно-української народної республіки, що змушена була через наступ переважаючих сил поляків відступити за річку Збруч. Але не дрімали і більшовики. Вони направили в Україну тисячі брехливих агітаторів. Пропаганда найвідомішого одеського єврея Бронштейна (Троцького) досягала успіхів в першу чергу серед єврейських общин, росіян та зрусифікованих українців.

Один відомий філософ говорив: «Якщо ви хочете зберегти свою національну ідентичність, то вирийте поглибше рів на межі з сусідами».

Євреї одні із перших націй світу зрозуміли цю істину. Їхні стародавні релігійні заповіді стали не тільки політикою громад і нормою поведінки, але й навіть укладом повсякденного життя.  Це згуртовувало їх і допомогло іудеям зберегти свою націю на протязі тисяч років.

В лютому 1919 року почався більшовицький заколот в місті Проскурів (нині Хмельницький) проти української влади. Більшість заколотників складали євреї. Виступ більшовиків було придушено силами Запорізької козацької бригади війська УНР. Командував нею повстанський отаман Іван Семесенко. За офіційними даними в боях було вбито 1200 чоловік єврейського населення. На вулицях було вивішено наказ отамана, в  якому він хотів попередити майбутні жертви: «Пропоную населенню припинити свої анархічні вибухи, бо з вами у мене досить сил боротися. Це більш всього завважую жидам. Знайте, що ви народ  всіма націями не любимий, а ви робите такий бешкет між хрещеним людом.  Хіба ви не бажаєте жити, хіба вам не жалко своєї нації? Вас коли не чіпають, то і сидіть мовчки, а то така нещасна нація каламутить бідний люд». 

Іван Семесенко був людиною залізної волі та рішучості. Він воював проти денікінців, брав участь в поході на Крим, але це не врятувало його. В 1920 року за «Проскурівську різню» по рішенню українського польового суду армії УНР Іван Семесенко був розстріляний біля міста Чортків на Тернопільщині і це була трагічна помилка не тільки суду, але й самого Симона Петлюри.

Більшовики зробили все можливе, щоб представити придушення заколоту в Проскурові проти законної влади, як єврейський погром. Після закінчення Громадянської війни єврейський терорист – агент більшовиків вбив у Парижі Симона Петлюру, мотивуючи це помстою за погроми, хоч жодного письмового доказу, який би звинувачував головного отамана Директорії, представлено не було. Під тиском галасу, вчиненого в світовій пресі Троцьким та сіоністами всього світу, суд присяжних виправдав убивцю.

В1990 році на самому початку боротьби українського народу за незалежність Батьківщини йшла шалена травля патріотів з Народного Руху і символу свободи - жовто-блакитного прапору. Ось що писав в  газеті «Вінницька правда» від 23 березня 1990 року  В. Фойгель: «Для мого покоління жовто–блакитний прапор – це символ петлюрівських погромів і вбивств. Учасників битви при Грюнвальді чи Запоріжської Січі нам бачити не довелось, а ось свідки погромів Петлюри, який в одну ніч вирізав в Проскурові 6 тисяч євреїв (?), є живі. Я добре пам’ятаю розповіді моєї матері, як петлюрівці двічі водили діда на розстріл, а бабуся, молода чорноволоса жінка бігла за ними, падала в порох, піднімалась і знову бігла, кричала страшно. Викричала, відпустили. Під петлюрівським жовто-блакитним  прапором убивали тисячі людей в повній відповідності з петлюрівською ідеєю (?).»

Про яку петлюрівську євреєненависницьку ідею писав В. Фойгель? На який з історичних документів він міг би послатися? Чи знає він, що до Української Центральної Ради, де Петлюра був не останньою людиною,  вибирали депутатів з євреїв за квотою чисельності? 

На суді в Парижі над вбивцею Симона Петлюри не змогли більшовики і світові сіоністи представити жодного звинувачувального документу, тому що такого не існувало в природі. В Проскурові (Хмельницькому) був придушений збройний більшовицький заколот проти законної влади і не вина Івана Семисенка чи Симона Петлюри, що більшість заколотників були євреями, як і їхні ідейні поводирі Маркс, Троцький (Бронштейн), Зіновьєв (Апфельбаум), Каменєв (Розенфельд), Свердлов (Аптекман).