Глава 4 Дитинство

1

               Через тиждень дозвіл на поїздку до Печери Ольга Лятрей з чоловіком отримала. Той же молодий офіцер КДБ з кам’яним обличчям зачитав застереження: заборонено відхилятись від шляху слідування, фотографувати промислові об’єкти і вокзали, спілкуватись зі сторонніми людьми, залишатись в Печері на ніч.

Ранком до готелю під’їхав автомобіль «Москвич» з сестрою Ольги Люсею з дочкою Зіною і чоловіком Іваном. Примостившись в тіснуватому і незвичному для французів автомобілі, вони від’їхали від готелю.

«Ось тут були старі ряди базару «Каліча», де я купувала молоко і селянське масло загорнуте в листя лопухів, – згадувала Ольга. -  А це школа, в якій я вчилась до восьмого класу і вперше закохалась в молодого вчителя фізики, хоча сам предмет не любила. Ось вулиця, що веде прямісінько до мого дому. З правої сторони тут був оперно-драматичний театр, а навпроти, під час війни, будинок гестапо. В тогочасних газетах писали, що в театрі діяла підпільна організація українських націоналістів, членів якої потім німці розстріляли. А ось на розі вулиць старе приміщення кінотеатру, в якому весь час показували фільми про повстання на броненосці «Потьомкін» і Чапаєва. Старі споруди костелів (Мури) майже не змінилися і ще, мабуть, простоять не одне століття, посеред Бугу острів Кемпа, де ми так любили купатись. Немирівське шосе прямує серед маленьких приватних будинків, поступово перетворюючись на густу липову алею. А це зліва остання ознака минулої війни – руїни чотирьох поверхового будинку, в який потрапила бомба».

Ольга розповідала про свої спогади дитинства сестрі, зрідка розмовляючи з Клодом по - португальські. В цей час Юрій Кучицький з дочками їхав в тому ж напрямку в старому переповненому автобусі, що прямував через Немирів і  Печеру в Могилів-Подільський. Надя і Віра, що майже не спали, продовжували розмовляти на нейтральні теми. Зрідка в розмову вступав батько.

- Оцей місток, - раптом сказав він, -  будував мій брат Орест, а потім поїхав будувати трамвайні колії в Тейково  біля міста Іваново. Він був хорошим інженером. 

Розмова перейшла на старшого сина отця Івана Ореста, що мав шестеро дітей, троє із яких були позашлюбними.  Сестри сміючись згадували подробиці життя Ореста і його витівки зі служницею Ганною. Дружині ж Ореста Анхен, в свій час,  було не до сміху.

          Автобус в’їхав в містечко Вороновиця,  де був побудований чудовий палац графів Грохольських. Назва Вороновиця за прадавньою слов’янською традицією походить від назви місцевої річки Воронки. Вигідне розташування на старому торговому шляху Вінниця – Тульчин – Балта сприяло економічному зростанню села. По грамоті короля Августа ІІІ, датованої 21 листопада 1748 року, Вороновиця отримала права містечка. Пам’ятки архітектури вісімнадцятого століття, що збереглися тут, були побудовані все тими ж Грохольськими. Через двісті років Вороновицький палац ще й досі справляє сильний ефект, несподівано з’являючись серед  сільської зелені.

- Кажуть,  що цей палац капітан Можайський виграв у графа Грохольського в карти, але скоро помер. Є, правда, і інша версія. Старий граф Грохольський був ватажком польського повстання проти царської Росії. Коли повстання зазнало невдачі, для уникнення конфіскації майна, Грохольський переписав маєток на Можайського, а для більшої достовірності пустили чутку, про картярний борг, - зауважив Юрій Іванович. - Його брат Олександр Можайський запускав поблизу літаючих зміїв і пробував сам на них літати.

Попереду з’явились перші будинки містечка Немирів, де їхня сім’я  прожила найкращі роки свого життя. Побачивши рідні місця, очі  у Юрія Івановича засвітилися.

- Яка велична історія у цих місць, - сказав він, - яка історія!  Тут було поселення ще у часи неоліту, трипільської культури,  в раннє скіфський період, за часи Київської Русі аж до нашестя татар в тринадцятому столітті. А які козацькі лицарі тут бували: гетьман Іван Підкова, страчений по зрадницьки поляками у Львові, Максим Кривоніс, Семен Палій, Брацлавський полковник Андрій Абазін.  Ще недавно по селам співали:

«Це тобі Абазіне, від ляхів заплата, - серед ринку в Немирові голівонька зтята!».

Стійку неприязнь до поляків і євреїв, через заподіяні Україні кривди, Юрий Іванович проніс через усе життя. Автобус під’їжджав до місця, де колись стояв замок Потоцьких. 

            - В вісімнадцятому столітті магнат Вінцентій Потоцький переніс Немирівський замок в село Ковалівку на догоду своїй дружині Олені де Лінь; - продовжував Юрій Іванович, - а в цей час біля Херсона помер видатний англійський філантроп Джон Говард. Він безкоштовно лікував бідних від тифу, піклувався госпіталями, але заразився і помер. Так ось поклонниця видатного англійця Олена де Лінь забажала поклонятися його праху в своєму маєтку в Ковалівці. Вінцентій Потоцький не зупинявся ні перед чим, коли треба було догодити капризам його коханої жінки. Він таємно спорядив озброєний до зубів загін козаків, які вночі викрали тіло Говарда і привезли його в Ковалівку. Тут урочисто на острові ставка романтичного парку відбулось перепоховання праху великого англійця і був поставлений пам’ятник з білого мармуру.
         -Тепер, мабуть, там вже нічого не залишилося, - з сумом добавив він.

Старша дочка Надія намагалася якомога точніше запам’ятати  розповіді батька. Пам’ять у неї була не дуже сильною і тому вона записувала все почуте в учнівські зошити. Пригадала вона і себе маленькою чорнявою дівчинкою в коротенькій сукні темного кольору. Згадала свою подругу дитинства Галину Романовську, батька якої розстріляли комуністи за польське походження і, яка тепер проживає в Польщі у місті Люблін; родину Брілінгів, дочку яких вбили німці за участь в підпільній організації; сусідського юнака Петра, який пішов у партизани, а по закінченню війни признався їй, що НКВС примусило його ходити по лісах Західної України під виглядом вояка Української повстанської армії і вбивати мирних жителів.