Глава 3 Війна

1

Закінчувався 1899 рік. Російська імперія вступала в нове двадцяте століття. Але для феодальної династії Романових час, здавалось, зупинився. Відгуркотіли  французька та англійська революції, народовольці вбили царя Олександра другого, робітники, що працювали по 12-14 годин за мізерну плату, страйкували, але уряд і цар Микола другий були глухими до бід свого народу. Всі справедливі вимоги та протести придушувались силою поліції і армії. Прибічник абсолютної влади цар Микола другий був в той же час слухняним виконавцем волі своєї жінки -  цариці Олександри Федорівни – гессенської принцеси Аліси. Прокляттям цього роду була невиліковна хвороба – гемофілія, що передавалась з покоління в покоління чоловікам. На неї хворів  спадкоємець російського престолу маленький хлопчик Олексій, що фактично і призвело до появи Распутіна та революції 1917 року.

Кайзер Вільгельм наполегливо підштовхував Росію до експансії на Схід. «Ми повинні добитись, щоб Росія загрузла на Далекому Сході, - говорив він своїм міністрам».

Спокуса було достатньо великою. Єдиний порт Росії на Тихому океані Владивосток, був скований льодом три місяці на рік, і тому окупація Порт – Артура була гаряче зустрінута в Петербурзі. Протиріччя з Японією наростали, незважаючи на бажання останньої домовитись. З її послом обійшлись грубо і він, зловісно відкланявшись, 3 лютого 1904 року залишив Петербург.

І ось прийшла біда – війна з Японією. Торпедні катери японців вночі атакували російську ескадру,  що стояла на рейді Порт – Артура і потопила кілька кораблів. По своїй суті це була війна за переділ сфер впливу на Далекому сході, а жертвами ставали прості люди. Через бездарне військове керівництво Росія програвала одну битву за другою, японці захопили Порт-Артур, була розгромлена Тихоокеанська ескадра, а царський уряд намагався прикрити цю ганьбу пропагандистськими заявами про масовий героїзм матросів на крейсері «Варяг». Лише носії марксистської ідеології були раді цій війні. Адже згідно доктрини Маркса війна – матір революції, тому що доводить до збідніння народ та загострює соціальні конфлікти. Майбутні мільйони жертв цих людей не хвилювали. Їм потрібна була світова пожежа і громадянська війна. Вони діяли за принципом:  «Чим гірше, тим краще». 

В цьому їм допоміг і царський уряд, розстрілявши мирну демонстрацію робітників в Петербурзі 9 січня 1905 року під керівництвом священика Гапона. Віра в діалог народу з царизмом була підірвана. Інтелігенція засудила криваву розправу з робітниками. Бути революціонером стало модним в студентських колах. Вся російська інтелігенція бажала якихось змін, не розуміючи, що підштовхуючи народження нової епохи силою, вони тим самим відкривають скриньку Пандори. Суспільство охопила ненависть одних верств до других, почались збройні сутички марксистів, де ідеологами були євреї, з поліцією і захисниками влади з «Союзу російського народу». По країні прокотилися єврейські погроми за підтримки поліції. В Російській імперії починалась революція.

Більша частина України в цей час жила мирно, ростила і вчила дітей, сіяла і збирала врожай. Та все ж події в Петербурзі і Москві народжували в душах свідомих  людей  надію на відродження української нації. Вони хотіли небагато: вільно говорити і друкувати української мовою, відродження національної культури, поваги з боку російських чиновників, можливості бути хазяями у власному домі. Але все ж була сутичка між селянами та жандармами навіть в Сокільці біля графського млина, в якій кілька чоловік загинуло. 

Царський маніфест Миколи другого від 17 жовтня 1905 року сприяв посиленню і легалізації національно-визвольного руху. Одним з проявів цього було створення осередків культурно – освітнього  товариства «Просвіта». Вперше його було засновано у Львові 8 грудня 1868 року. Поступово осередки товариства створюються у всій західній частині України, незважаючи на спротив царської влади.

На початку 1906 року селяни села Печера поїхали до генерал-губернатора в Кам’янець–Подільський  з проханням дозволити їм створити осередок товариства «Просвіта», але їм в цьому було відмовлено. В цей час настоятелем Печерської церкви вже був отець Іван Кульчицький. Він викладав закон божий в сільський школі, яка утримувалась за державні кошти, а діти викладачів  тут вчилися без оплати за навчання. Тоді селяни попросили отця Івана бути одним з засновників товариства «Просвіта». Іван Софронович разом з активістами Пудом Різниченком та Кузьмою Сірохою поїхали до генерал – губернатора. Під  відповідальність отця Івана і на його ім’я  дозвіл на створення осередку було отримано. Члени товариства орендували велику клуню, де проводили різноманітні культурно-освітні заходи: українські вечорниці, театральні вистави. Були поставлені спектаклі «Наталка – Полтавка» І. Котляревського, «Ой не ходи Грицю…» Михайла Старицького. Для музичного супроводу запрошувався духовий оркестр графа Потоцького. В день вистави на площі перед самодіяльним театром не було місця від возів і бричок з селянами з навколишніх сіл. Просвітянська робота в Печері захопила людей різного віку ті соціального стану. Просвітянами стали вчитель Могилевський, начальник пошти Віктор Яворський, фельдшер Микола Кондратенко, студент Московського університету Олександр Фредко. Душею печерського осередку  «Просвіти» був Пуд Різниченко, який мав певні акторські і режисерські здібності. Під час виборів до Державної Думи Росії за підтримки «Просвіти» депутатом став житель села Печера церковний староста Іван Вістяк. Авторитет товариства зростав з кожним днем.                                                                                  

Після придушення революції 1905 року, настав період реакції, що був пов’язаний з іменем Петра Столипіна, який фактично керував Російською імперією у 1907 – 1911 роках.