Глава 2 Отець Іоан

1

Прадавні трипільці жили на території східної Європи родами і племенами, але всі вони мали спільне коріння, багаторазово перемішувались і тому були близькими чи далекими родичами. В процесі міграції на захід, схід та північ з’явились нації сербів, чехів, поляків і українців. Змінювалась мова, культура, традиції, але назви річок і поселень, звідки почалась українська історія, несуть в собі і досі таємний, нерозгаданий зміст. Так родове село Кульчиці дало прізвище великому і старовинному роду Кульчицьких, з якого вийшли три гетьмани України Петро Конашевич-Сагайдачний, Марко Жмайло і Павло Павлюк (Бут).  Після закінчення навчання молодих священників розподіляли по селам і вони вже ніколи не повертались на батьківщину, а згодом навіть забули де ж вона знаходиться. Так сталося і з Іваном Кульчицьким майбутнім отцем Іоаном. Він народився 17 вересня 1856 року  в містечку Дахнів на Лемківщині в сім’ї багатодітного греко-католицького священика Софрона Юліановича Кульчицького. Іван був першим сином в сім’ї і тому в його обов’язки входив догляд за меншими братами та сестрами. Це, в свою чергу, виховало в ньому відповідальність за інших людей та їх вчинки. Батько Івана Софрон Юліанович був настоятелем греко-католицької церкви в Дахнові. Мати Пауліна була із старовинного українського роду Менцінських, чоловіки якого в більшості були священиками. Пізніше цей рід дав такі славетні постаті, як знаменитий оперний співак і професор Стокгольмської консерваторії Модест Менцінський, композитора і професора Львівської консерваторії Миколу Колесу, а також його батька Філарета Колесу -  відомого громадського діяча та етнографа. За часів держави Речі Посполитої до складу якої входила і Україна для більшості громадян вибір життєвого шляху йшов за виразом «або хлоп, або поп». Польські пани с презирством ставились до братнього українського народу, що викликало справедливе обурення, повстання, козацькі війни і, в кінцевому результаті, втрату державності. Польщу було поділено між сусідніми імперіями. Приниження, якого зазнало польське суспільство, було прямим наслідком неправильної політики до народу України.  Тому багато українців, які хотіли мати освіту, поступали в духовні семінарії.

   Бідні землі Лемківщини давали невисокі врожаї і тому прогодувати  семеро дітей було непросто. Проте всі діти змогли отримали пристойну освіту. Іван був найстаршим з дітей і тому першим пішов з дому.     

Щоб уникнути військової служби в Австрійсько-угорській армії, він нелегально перейшов кордон до Росії. В місті Холм, що входив до складу  Російської імперії,  він поступив в духовну семінарію, яку успішно закінчив і отримав духовний сан. На вигляд Іван був середнього росту, з видовженим обличчям, прямим довгим носом і великими сумними очима. Він також мав маленькі чорні вуса і справляв враження не по роках серйозної та відповідальної людини. Івана направили служити на Поділля в церкву села Воробіївка теперішнього Немирівського району Вінницької області.

В цей же час юнак зустрів молоду гарну дівчину Надію – Клементину Сальвіцьку – дочку місцевого священика і одружився з нею. Надія була на чотири роки молодша від Івана, мала округле біле обличчя, високе чоло, повні чутливі губи. Вона звернула на нього увагу з першої зустрічі, а потім і покохала всім серцем.  Їх повінчав священик з сусіднього села Сокілець, а через рік народився і перший син, якого назвали Орестом. Молоде подружжя було щасливе. Іван не міг намилуватись красою своєї коханої Надії. Він відразу помітив, що дівчата центральної України значно красивіші за німкень, австрійок, польок. Але Надія була для нього наймилішою. Вони часто гуляли по берегу Південного Бугу, милувались весняним яблуневим цвітом, слухали співи солов’їв і цілувались…

2

Авторитет молодого священика зростав і його перевели в село Сокілець в сані протоієрея. Одним за одним народжувались діти: Анна, Олександр, Роман, Наталка, Ліда, Дмитро, Олена.  Для утримання сім’ї, що постійно збільшувалась отець Іоан починає викладати закон Божий в місцевій школі  і одночасно цікавитися історією села. 

Сокілець, розташований на лівому березі Південного Бугу, є одним з найкрасивіших куточків Поділля. Ця назва відома ще з п’ятнадцятого століття, але трипільське поселення існувало тут ще у восьмому – десятому віках. На своєму подвір’ї при спорудженні льоху Іван Софронович знайшов кремнійові сокири часів неоліту, а також уламки кераміки з характерними малюнками трипільської культури. Висока кам’яна огорожа відділяла величезну садибу графів Потоцьких,  де ріс чудовий сад. На в’їзді до села височів пам’ятний хрест, поставлений  селянами, на честь звільнення від кріпацтва. Пізніше біля річки був споруджений  німецькими майстрами великий вальцевий млин і крупорушка. Потужна кладка з рваного граніту, налічники і смужки з червоної цегли, дах критий черепицею та ажурні ковані парапети надавили цій споруді вигляд середньовічного замку.

Навпроти на високому кам’яному правому березі річки розташовано село Печера. Назва ця походить від старих печер, де ховались місцеві жителі від ворогів. На високій кам’яній скелі, що нависає над Бугом, земля зберігає ознаки активної діяльності людини. Тут було розташоване старовинне городище, що складалось з напівземлянок, і було зручним в оборонному і стратегічному відношенні. Селяни часто знаходили в землі оленячі роги, кам’яні топори, уламки кераміки.

З кінця шістнадцятого століття Печера згадується в польських актах, як власність магнатів Збаражських.  В 1682 році під час володарювання турок господарем правобережної України стає грек з Албанії Георгій Дука. Хитрощами він досяг боярського звання при дворі молдавського господаря Істрата  Дабіжі, одружився з його дочкою, а після смерті тестя зумів зайняти його престол. Як пише літописець Величко: «Господар Дука за суму немалую купив собі у Царя Турецького пустую Козацкую Україну». Він побудував на кам’яній скелі палац, розбив великий парк, але правив недовго.