Глава 1 Сестри

1

            14 вересня 1963 року сестри Надія і Віра Кульчицькі були в незвично збудженому стані. Подію, що мала відбутись сьогодні, ще кілька років назад неможливо було собі навіть уявити. Вперше за двадцять років мала приїхати до Вінниці з Ріо де Жанейро з далекої Бразилії їхня двоюрідна сестра Ольга з чоловіком Клодом Лятрей, корінним парижанином. Майбутня зустріч з закордонною сестрою, що мала приїхати в СРСР і хвилювала, і одночасно лякала. В роки сталінського терору одного анонімного доносу в НКВС (Наркомат внутрішніх справ) про сестру, що знаходиться за кордоном, було достатньо, щоб ворота радянських концтаборів зачинилися за її родиною на довгі роки, а можливо, і назавжди. Жах перед катами комуністичного тоталітарного режиму, які знищили голодом, громадянською війною, тюрмами, концтаборами мільйони людей проникав в кожну клітину тіла і, навіть діти інстинктивно відчували цей батьківський жах. Страх був скрізь: в чорних машинах з військовими, в анкетах відділів кадрів з питаннями, чи є рідні за кордоном, чи є в родині репресовані «вороги народу», чи проживали на окупованих територіях, в мовчазних багатолюдних чергах за хлібом, де було повно донощиків НКВС і навіть в самому повітрі. Всіх тих, хто зміг перебороти цей страх і повстав із зброєю в руках, чи з вільним словом, комуністична злочинна система знищила в Соловках, Колимі, розстрільних підвалах сталінських катівень.

            Тому про сестру Ольгу, яку німці в 1943 році насильно вивезли до Німеччини, згадували лише пошепки і то лише тоді, коли поруч не було малих дітей, щоб не дай Боже, хтось не обмовився. Вона пропала в кривавих хвилях Другої світової війни. Родина вже мала сумний досвід стосунків з каральною машиною наркомату внутрішніх справ (НКВС) радянського союзу. Чоловік тьоті Ліди священик Наркіс Качаровський був розстріляний в Вінниці в 1937 році, а їхнього батька Юрія Івановича Кульчицького засудили по брехливому доносу одного місцевого єврея на двадцять п’ять років ув’язнення і п’ять років заслання в 1948 році. Лише після смерті Сталіна і двадцятого з’їзду комуністичної партії, на якому було оприлюднені шокуючи дані про кількість невинних жертв терору, перед уцілілими в’язнями відкрились ворота радянських концтаборів. Хрущовська «відлига» була короткою і неповною, але Захід повірив.

 Ольга написала з Бразилії листа до своєї тьоті Ганни, що жила у Вінниці по вулиці П’ятничанській в старому глинобитному будинку, придбаному родиною ще до революції 1917 року. Матір Ольги Наташа померла від туберкульозу в селі Печера і тітка Ганна виховувала  маленьку дівчинку, як власну дитину з шести місяців. Своїх дітей у тьоті не було, тому що вона була інвалідом. Ще в молодому віці у неї почався туберкульоз кісток і праву ногу довелось ампутувати вище коліна. Вона ходила на милицях, але енергії її хватало і на город, і на суди з квартирантами та родичами.  Маленька Оля була, можливо, єдиною істотою в світі, яку сварлива за характером і скривджена долею жінка, любила ніжно і віддано. Так був поновлений родинний зв'язок, але не дочекалась бідна тітка Ганна зустрічі зі своєю улюбленою Олечкою. Через кілька місяців вона померла.  

А сьогодні московський поїзд віз Ольгу Лятрей громадянку далекої Бразилії в рідну Україну. Туди, де пройшло її босоноге нещасливе дитинство, до рідних могил на берегах Південного Бугу і спогади разом із сльозами час від часу затуманювали їй очі. Картини минулого самі виникали в пам’яті – дерев’яна церква на кручі в селі Печера, старий церковний дім, широкі безкрайні лани, вічний гомін бузьких порогів, обличчя батька, сестер і діда священика Іоана.  Потім війна, німецька облава і товарний вагон, що віз вісімнадцятилітню дівчину у далеку  Німеччину в рабство. Німецький госпіталь в            Дрездені, де українські дівчата мили підлоги, страшне авіаційне бомбардування, що перетворило місто на суцільну руїну. Госпіталь залишився неушкодженим лише милістю божою, два сусідніх будинки були повністю зруйновані.

Довгожданий момент визволення, що вирішив всю її подальшу долю, був для Ольги справжнім шоком.  Вже було чути гуркіт радянських гармат, вже танки мчать по вулицях Дрездена, але німецькі установи продовжують працювати до останньої миті. І ось на порозі червоноармійці на чолі з офіцером. Ольга радісно кинулась до нього:

- Коли ж ми зможемо повернутись додому? 

Аж раптом чує:

- Ви працювали тут на німців два роки, а тепер ще 10 років разом з ними будете працювати в Сибіру. 

Ольга заплакала, тоді один з бійців пожалів її і сказав, що це був жарт. Та вона зрозуміла, що все це може бути насправді. Вона згадала листа тьоті Ганни про страшні могили розриті німцями в Вінниці з тисячами розстріляних комуністами людей, про арешт і зникнення священика Наркиса Качаровського і багатьох батьків її подруг. Вона зрозуміла – це не жарт! В Німеччині, в рабстві, Ольга жила краще ніж в радянській Україні, вона не голодувала, вона могла навіть відправляти посилки з продуктами до своєї тьоті у Вінницю. Це не жарт! Це страшна правда про сутність сталінського комуно-фашистського режиму! Жах охопив українських дівчат і лише присутність офіцера вберегла їх від зґвалтування, як це сталося з багатьма німкенями. Бідні дівчата розбіглися хто куди.  На щастя, Ольга пригадала слова дяді Юрія Івановича Кульчицького, який був сильним шахістом: «Якщо ми загубимось під час війни, то поїдь в Париж до чемпіона світу з шахів Альохіна і залиши про себе звістку, а я зроблю те саме». Ольга разом з шістьма хлопцями із західної України під обстрілом перейшла в американську окупаційну зону, де назвалася полькою з Вільно, а далі Франція, допомога товариства «Червоний хрест», корабель і далека Бразилія. Така ж доля спіткала сотні тисяч українців, які знайшли притулок по всіх кінцях світу від Америки і Канади до далекої  Австралії.