Розділ 20. Як вороги стають друзями

Щойно «Людоїд» вийшов із гіперпростору, одразу замиготів сигнал виклику.

— Що ще сталося? — здивовано промовив Квінт, дивлячись на монітори, що спалахнули червоним.

— Капітане, мої люди помирають, — долинув стривожений голос Ніанари. — Ми перепробували всі стандартні засоби, але їм стає лише гірше.

Другий виклик надійшов одночасно.

— Командире, один із моїх поранених бійців упав у кому. У вас є тут хороший лікар або хоча б медкомплекс?

— Медкомплекс є, — сказав Квінт, вдивляючись у дані сканерів, — але начебто твої своїми ногами пішли з поля бою.

— Рана чорніє, схоже на сильну отруту.

Обидва командири замовкли, чекаючи відповіді від Квінта.

— Чекайте, — сказав він, стискаючи кулаки від напруження. — Три хвилини.

Капітан викликав префекта, двома словами пояснивши ситуацію.

— Так, момент надання медичної допомоги ми злочинно проґавили, — сказав Юстиніан, і в його голосі чувся незвичний для нього жаль.

— Ну, тут усе зрозуміло: у космічному бою мало тих, хто вижив, та й поранених теж, а вам узагалі медицина не потрібна, от і вийшов прокол, — сказав Квінт, дивлячись, як повільно повзуть відсотки готовності стрибка.

— Летіть на першу заставу, попередь Тиаю та Синтакса, — сказав префект. — Відбій.

Надіславши повідомлення на заставу про швидке прибуття, Квінт переслав координати кораблям союзників.

— Коротко, — сказав він по відкритому зв’язку, — летимо на першу заставу, там є нестандартні засоби й чудовий лікар. Поранених помістіть у стазис, вилітаємо.

Кораблі один за одним пішли в гіперпростір.

— Тиає, ну де ти? Чому не відповідаєш? — стривожений голос Синтакса долинув із комунікатора, перекриваючи гул реакторів.

— Я щойно повернулася, хотіла завтра раніше піти в гори, та й карахів треба нагодувати, — відповіла вона.

— Похід скасовується, до нас везуть поранених.

Тиая зблідла й присіла просто на ґанок будинку.

— Квінт поранений?

— Ні, слава Богу, він цілий і теж летить сюди. Поранені союзники, серйозно. Давай, бери все, що є, я висилаю транспортер.

Тиая швидко зібрала трави й настоянки, не забувши нагодувати сімейство підрослих карахів. На вулиці почувся рев двигуна. Транспортер із Валом за штурвалом різко загальмував біля будинку Тиаї, здійнявши хмару сухого рудого пилу.

— Допомога потрібна? — запитав він, зіскочивши на землю.

— Ні, я все взяла, — Тиая швидко застрибнула в транспортер.

Слідом за нею до машини застрибнув підрослий карах.

— Іди додому! — замахала руками дівчина, але звір уклався на сидіння й усім своїм виглядом показував, що нікуди не піде.

— Ой, та залиш його, нехай покатається.

— Це вона, дівчинка, її інші часто ображають, от вона й не хоче мене відпускати.

— Ну то тим більше. Все, полетіли!

Вал натиснув на газ, розганяючи машину.

— Кораблі будуть скоро. Я так зрозумів, там важкі поранення з ампутацією й отруєння отрутою. Ну, так док сказав...

— Я зрозуміла, — задумливо сказала дівчина. — Начебто все взяла, і навіть більше, — додала вона, усміхаючись і дивлячись на караха, який зручно влаштувався на задньому сидінні й насторожено прислухався до вібрації двигуна.

Кораблі приземлилися в ангарі застави. На них уже чекали Скард, Вал, Ордо та Маркай із транспортними платформами.

Побачивши дівчат у блакитній броні, Скард присвиснув:

— От це пощастило нам, хлопці. Квінте, звідки таке багатство? — запитав він у капітана, що підійшов.

— Ех, друзі, вони всі заміжні, он за тими хлопцями в чорному.

— Я чую гуркіт розбитих надій, — усміхаючись, сказав Ордо.

Стазис-капсули з пораненими вивантажили й швидко доставили до медвідсіку. Кір і Ніанара ні на крок не відходили від лікаря, здивовано розглядаючи його зовнішність.

— Панове, мені якось незатишно від ваших поглядів, — сказав Синтакс, не припиняючи маніпуляцій із датчиками. — Ви що, ніколи не бачили кіборга?

— Такого, як ви, — точно ні, — по-простому сказав Кір. — Вибачте, — тут же, зніяковівши, додав він.

— Квінте! — Тиая кинулася в обійми капітана, не звертаючи уваги на оточення. — Я так чекала, нарешті ти тут.

Квінт ніжно обійняв кохану, намагаючись не помічати здивованих поглядів командирів.

— Так, усім залишити приміщення! — Синтакс замахав руками. — Ідіть усі й не заважайте! Тиає, ти залишаєшся, будемо реанімувати по одному.

Залишивши поранених під опікою дока, команди вирушили до житлового блоку в супроводі офіцерів застави, а Квінт, Кір і Ніанара розташувалися просто в їдальні, насолоджуючись пивом і заслуженим відпочинком.

Рах попрямував до свого улюбленого принтера за порцією м’яса. За ним, смішно гарчачи, бігло цуценя зі світлою шерстю, намагаючись ухопити Раха за хвіст. Проходячи повз Ніанару, карахи зупинилися й разом загарчали.

— Гей, друже, ти чого? — здивувався Квінт, погладивши Раха по загривку. — Це свої.

Але карах знову подивився на дівчину й, тихо рикнувши, пішов до своєї миски.

Маленький карах втягнув повітря, дивлячись на Ніанару, і знову загарчав.

— Так, дрібното, йди за татом, — махнув рукою Квінт. — Права ще качатимеш. Дивно, вони зазвичай так не поводяться, — сказав капітан, сідаючи за стіл.

— Пробачте, командире, — Кір явно ніяковів, — а та дівчина в медвідсіку...

— Моя дружина, — перебив його Квінт.

— А вона... — було почала Ніанара.

— Так, вона не людина. Я її кохаю, і будь-кому голову відкручу, а Рах зжере те, що залишиться.

— Ви мене вражаєте дедалі більше й більше, — усміхнулася Ніанара.

— Та й мене теж, якщо чесно, — сказав Кір.

— Ви, друзі мої, краще самі собі дивуйтеся. Ви вже нормально розмовляєте й не бачите одне в одному ворогів. До речі, всі Ра дуже добре про вас відгукувалися. А де, до речі, Сентеон?

— Він нові гармати й броню розглядає ближче, — сказав Кір. — Прискіпливий малий.