Розділ 14. Рада Каст. Частина 2

Зигма мовчки приклала долоню до пульсуючого ключа Контуру.

Світло в залі миттєво стало в кілька разів яскравішим. Раптом масивні двері храму за їхніми спинами розчинилися, і до приміщення впевненою ходою увійшов... сам Юстиніан. Точніше, його детальна проєкція з далекого минулого. Він був одягнений у важку темно-бордову броню імперського гвардійця, суцільно вкриту глибокими подряпинами та підпалинами від колишніх жорстоких битв. Поруч із ним ішла Зигма, теж у повному бойовому обладунку, а позаду них рухалися безмовні постаті командорів у глухих бойових шоломах.

Ілюзія була настільки моторошно реальною, деталізованою й об'ємною, що герцоги, які сиділи за столом, буквально заціпеніли, боячись зробити навіть вдих.

Слідом за давнім імператором і його почтом із повітря зіткалися сім примарних, велетенських постатей. Вони були оповиті густим білим туманом, крізь який безперервно переливалися й тріщали моторошні чорні блискавки. Істоти майже не торкалися підлоги, велично ширяючи над базальтовими плитами храму.

Підійшовши до столу, процесія зупинилася. Примарні Адохай з ілюзії стали впритул до приголомшених герцогів, які втиснулися в крісла. Здавалося, варто лише простягнути руку — і можна торкнутися їхнього крижаного туману.

Одна з примар повільно простягнула кострубату руку, і просто на кам'яну поверхню столу лягли чотири абсолютно чорні монолітні таблички. На них криваво-червоними пульсуючими спалахами почали проявлятися незнайомі символи — слова першого договору. Усе це відбувалося в абсолютній, дзвінкій тиші й виглядало неймовірно реалістично та зловісно.

Давній Юстиніан різким рухом зняв броньовану рукавицю й рішуче притиснув оголену долоню до однієї з чорних табличок. Напис під його рукою люто спалахнув, і на руці першого імператора чітко виступила кров, вбираючись у моноліт. Одна з туманних істот виконала точно таку саму процедуру зі свого боку — і сліпучий спалах білого сяйва на мить освітив увесь храм.

На столі, просто посеред згасаючого світла, зіткалася витончена посудина з матово-білого матеріалу, яку Юстиніан із минулого дбайливо сховав під нагрудну броню. Дві таблички одразу розчинилися в руках істоти, а дві, що залишилися, так і лежали на столі, продовжуючи зловісно світитися криваво-червоним світлом.

— Ось як... Ось як ви отримали ту саму сутність? І мій родовий біль? — тихо, з якимось прихованим благоговінням запитав Тархулар, дивлячись на проєкцію.

— Так, ваша величносте, — тихо відповів префект із теперішнього. — Це була ключова, непорушна умова Адохай. Вони від самого початку хотіли тримати всю вашу правлячу династію під своїм жорстким ментальним контролем.

— І, мушу визнати, вони мали рацію, — гірко й глухо засміявся Тархулар.

Постаті з минулого почали повільно, шар за шаром, розчинятися в повітрі, залишивши Юстиніана та його вірних командорів самих у порожній залі. Нарешті давня хроноілюзія остаточно згасла, зануривши приміщення в первозданну темряву й тишу.

— Саме так усе це і було, панове, — тихо промовив Юстиніан у темряві.

Герцоги мовчали, а на їхніх обличчях вирувала справжня буря емоцій. Першим, важко відкашлявшись, гнітючу тишу порушив Балантар Ра:

— У це все одно надто важко повірити...

— А я вірю, — несподівано пролунав приємний, але твердий жіночий голос.

Наінара Сет спокійно обвела впевненим поглядом присутніх.

— Доню, я не давала тобі слова, — здивовано й суворо осадила її герцогиня Сет.

— Мамо, але ж я казала тобі, що наші сенсори останнім часом фіксують безліч просторових аномалій, — наполегливо продовжила дівчина. — І це повністю збігається з даними, які навів Юстиніан.

— Замовкни, доню, — герцогиня Сунтая жестом зупинила її й уважно подивилася на префекта. — Гаразд, Юстиніане. А як же ви збиралися протистояти такій нищівній силі? Якщо, звісно, ми всі вирішимо, що це правда, а не якийсь потужний психічний вплив із вашого боку.

Юстиніан замість відповіді повільно дістав із глибокої кишені невеликий овальний предмет, вкритий витонченим золотим гравіюванням.

— О, знайома річ, — тонко усміхнувся імператор Тархулар, відкинувшись на спинку крісла. — «Золотий горизонт», здається.

— Що це таке? — підозріло примружився Гардіан Атум.

— Я не маю жодного уявлення, пане герцогу, — Тархулар добродушно перевів погляд на префекта. — Розкажіть нам.

— З прадавніх часів в Імперії існує одна непорушна традиція, — рівним голосом почав префект. — Після смерті імператора його тіло на флагмані флоту в супроводі елітних кораблів Гвардії вирушає в останню путь спочинку — до підпростору.

— Так, варварська традиція, — вставив Тархулар. — Живих людей, хай навіть у стазисі, прирікати на вічне небуття разом із мертвим монархом — це справжнє варварство.

— Справді, це було б варварством, ваша величносте, — м'яко заперечив Юстиніан, — якби не один маленький технологічний нюанс. Усі ці кораблі в момент переходу в гіперстрибок укладалися в Контур мертвого часу всередині гіперпростору. І зараз уся ця колосальна армада летить між реальностями в одній-єдиній, штучно зацикленій секунді часу. Усі екіпажі мирно сплять у стазисі, і для них із моменту гіперпереходу минула лише одна секунда. За допомогою ось цього пристрою я можу будь-якої миті повернути їх у наш простір. І це буде флот, який Імперія дбайливо збирала тисячі й тисячі років.

— Неймовірно... — по складах вимовив приголомшений Гардіан.

— Уперше в житті з вами погоджуюся, — тихо мовив Тархулар.

— Яка ж армада зараз летить у підпросторі... — приголомшено промовив герцог Ра.

— Контур мертвого часу — це дуже складна й тонка технологія Адохай, — втрутилася в розмову Зигма. — Ми намагалися взагалі не користуватися нею без крайньої потреби, але одного разу випадково активували її під час гіперпереходу й випали з реального часу на кілька років.

— І саме тоді ваш син, Юстиніане, майстерно розіграв заколот і надійно сховав вас від усієї Імперії, — здогадалася Сунтая Сет.