Розділ 5. Весілля

— Панове, я радий, що всі живі й здорові, — префект Юстиніан м’яко всміхнувся, оглядаючи присутніх у просторій тактичній залі. — Те, що сталося, має нас добряче струсонути. Ми перемогли, але дуже нелегкою ціною.

Він перевів серйозний погляд на Амалака та Зігму. У кутках приміщення все ще відчувався запах озону й перегрітих силових кабелів після поспішного ремонту бойових систем.

— Я аж ніяк не применшую заслуг кожного з нас, але ми повинні шукати нові методи боротьби. Окрема подяка нашим пілотам, — він вдячно кивнув скромно стоячому біля стіни Кірну, — і, звичайно ж, нашому новому другові Сіму.

Голограма маленького дроїда, що сидів на краєчку пульта, жартома приклала маніпулятор до своєї прямокутної металевої голови, віддаючи честь із характерним тихим дзижчанням сервоприводів.

— Закликаю всіх детально проаналізувати цей бій і зробити відповідні висновки, особливо щодо озброєння.

— Адохай уже зробили власні висновки на основі тих технологій, які ми їм ненароком продемонстрували, — глухо зауважив Амалак, розгортаючи тактичний планшет.

— Ми серйозно прорахувалися з інтенсивністю їхнього вогню, і це, звісно, прикро, — підхопила Зігма, поправляючи інженерний інструмент на поясі свого робочого комбінезона. — Але тепер у нас є новий рушій прогресу — Сім.

Дроїд поважно підняв маніпулятор:

— Дозвольте слово! Я вже збільшив видобуток і переробку теланію на нижніх рівнях застави, а також заклав додаткову шахту з видобутку вольфраму. Нові гармати вже перебувають у виробництві. Ми їх ще трохи вдосконалимо. — Він хитро блимнув синіми оптичними вогниками в бік Зігми та Амалака.

— Добре, панове, — префект підвівся, акуратно розправляючи бездоганні складки свого мундира. — На сьогодні роботу завершено. Дозволимо собі трохи відпочити. Квінте, Тіає — завтра ваш день.

— Хай буде весілля! — гучно вигукнув Скард, першим прямуючи до виходу й захоплюючи за собою всіх інших.

Важкі броньовані транспортери з Першої застави плавно зупинилися біля самого в'їзду до міста. Диски коліс і гідравліка тихо вистигали, ледь потріскуючи в розрідженому повітрі.

— Чекаємо, — коротко кинув префект, поглянувши на циферблат масивного тактичного годинника.

— Чого саме ми чекаємо? — запитав Квінт, нервово поправляючи незвично жорсткий комір.

Він помітно хвилювався, раз у раз поглядаючи вбік. Тіая сиділа в іншому, закритому транспортері, що їхав посередині колони, і без своєї нареченої капітан почувався зовсім незатишно.

— Сонце має піднятися точно в зеніт, — спокійно пояснив Юстиніан. — Так велить місцева традиція.

— Ну звісно... традиції — це святе, — з легкою іронією пробурмотів Квінт. — Дозвольте запитання, пане префекте?

— Питай, — Юстиніан напівобернувся до капітана зі свого крісла.

— А що це на вас за дивні мундири?

Квінт кивнув на небесно-блакитний, незвично скроєний мундир префекта, що відливав благородним шовком.

У таких самих урочистих мундирах сьогодні, всупереч будь-якому статуту Регулярної Армії, були всі ветерани застави, включно зі Скардом, Ордо і навіть Зігмою із Синтаксом.

— Ага, все-таки помітив? — усміхнувся префект.

— Таке важко не помітити. Такої форми немає в жодному сучасному каталозі Імперії Астара.

— Саме так, — Юстиніан тихо засміявся, і в його очах промайнула тінь далекого минулого. — Сучасної Імперії. Квінте, це парадна форма, в якій ми колись підписали найперший договір з Адохай. Тоді Імперія лише народжувалася, вона була ще немовлям.

— Цікавий вибір, — зауважив Квінт, дедалі більше переймаючись урочистістю моменту.

— Це, друже мій, нагадування про найважливіший перелом у нашому житті, — серйозно відповів Юстиніан. — А сьогодні вперше в історії кадровий офіцер застави одружується з чудовою місцевою дівчиною. Це теж своєрідний перелом у нашому світогляді.

— Ви всі тут мислите якимось суцільним містицизмом, вибачте.

— Ох, Квінте... Вік, знаєш, накладає свій відбиток, — префект по-батьківськи підморгнув капітанові. — Сьогодні ти зламав зашкарублі стереотипи нашого мислення. Прийми цей жест як знак нашої щирої вдячності тобі й Тіаї.

Квінт був глибоко вражений почутим і лише мовчки кивнув, вдивляючись у лобове скло, над яким тремтіло гаряче марево пустелі.

— Отже, час настав, — префект подав сигнал внутрішнім зв'язком, і процесія повільно рушила головною дорогою до будинку князя.

Місто здавалося зовсім безлюдним. На вузьких багряних вулицях не було видно людей, не чулося дитячого сміху, а старі, які зазвичай сиділи біля кам'яних порогів, ніби розчинилися в полуденній спеці.

Та вже на під'їзді до центру почали з'являтися перші мешканці. Вони стояли щільними рядами вздовж стін у своєму найкращому святковому вбранні, тримаючи в руках пишні пустельні квіти й свіжі гілочки гірської зелені.

— А ось і всі наші, — усміхнувся префект, коли важкі машини одна за одною виїхали на велику базарну площу.

Усе населення міста зустріло імперську процесію гучними радісними вигуками. До самого будинку князя для молодят утворили живий коридор, кидаючи їм під ноги дрібні, гарно відшліфовані різнокольорові камінці, які тихо цокали по броньованих плитах.

У просторому внутрішньому дворі князівської садиби вже були накриті довгі святкові столи, застелені щільними вишитими скатертинами. У самому центрі столи стояли ідеальним колом, а посередині лежав великий яскравий плетений килим.

Князь особисто зустрічав гостей, шанобливо вказуючи офіцерам їхні місця на розшитих подушках.

— Ти, капітане, просто йди за мною і роби все, що скажуть, — пошепки попередив префект, нахилившись до нареченого. — Я й сам не надто добре знаю всі ці традиції.

Квінт кивнув, відчуваючи, як по спині стікає холодний піт. Його посадили праворуч від князя, а Тіаю — ліворуч.

Князь повільно підняв широку долоню, вкриту старими шрамами, і над подвір'ям миттєво запанувала абсолютна, дзвінка тиша.