28 Кінець

Є одна спільна риса у всіх людей у всіх світах. Якими б вони не були розумними, чи навпаки – дурними, їх розум все одно залишається крихкою структурою з інстинктів; емоцій і знань. Переживання в середині вирішують долю, от і виходить що людина досі мало чим відрізняється від тварини, але і ця крихітна різниця дозволяє нам з вами кардинально відрізнятися… принаймні до певного моменту. Для Седжіо ситуація ще гірша. Його розум протистоїть не типовим людським інстинктам, а сильній тузі древньої істоти за волею, за небом, за ще більшою могутністю. Це грало не лише негативну роль. Це змусило Седжіо провести багато років серед книжок. Сутність дракона лише одобряла таку поведінку. Ще Седжіо не мав людського житла, хоч і любив довго залишатися в людській подобі – це результат тяги дракона до відчуття волі. Не любить древня істота привязуватися до певної території, коли в цілому світі немає жодного природного конкурента. Та це не означає що ніхто ніколи не спробує щось у нього відібрати. Людям теж притаманна жага влади, тож деякі їх представники неодноразово намагалися пограбувати, обдурити, чи навіть вбити велетня, закріпивши у нього ще один древній інстинкт – жагу битися, боротися за свою волю, життя і силу. Всі ці інстинкти мали набагато більше впливу на Седжіо ніж він сам. В деякі моменти попаданець програвав їм, і тоді ставало непереливки самому дракону, або комусь іншому, хто потрапляв під гарячу лапу. Цього дня Седжіо вчергове втратив контроль. Цей випадок нічим би не відрізнявся від інших, якби не пекельний мікс бажань. Звичайний студент з іншого світу хотів захистити своє кохання, а дракон – свою власність. Сім'я для древньої істоти нічого не значила. Він ніколи не бачив інших драконів. Можливо саме цей фактор зіграв вирішальну роль у подальшій поведінці золотого велетня. Розум покинув Седжіо, і він почав жити як дикий дракон. Ні – це сталося не одразу. Спочатку він навіть здійснив кілька візитів до бібліотеки, до якої так звик.

Високі стіни розкішних столичних палаців ледь виднілися через набиті книжками шафи. Всі вони досі притягувати його, та яка б книжка не потрапила у руки, її вміст вже був відомий. Вчергове не знайшовши нічого нового, дракон покинув столицю. Не бажаючи жити серед людей, велетень оселився в улюбленій печері. Скеляста місцина, густо поросла рослиністю яка приховувала глибоку діру від непроханих гостей, що подобалося Седжіо. Так минали дні і тижні. Перші місяці дракон рахував їх, та кілька разів збившись – припинив. Полювання на худобу з часом почало приносити не лише їжу, а й задоволення. Седжіо розумів що грабує місцевих, та власний голод швидко придушував такі роздуми. Якось він накинувся на оленя, піддавшись інстинктам. Задоволення від пійманої здобичі виявилося настільки сильнішим за поїдання домашньої худоби, що велетень взагалі відмовився їсти щось подібне вівці чи корові. Поступово його життя перестало відрізнятися від життя дикого звіра.

Обліт своїх володінь – темного лісу, і полювання, стали єдиними розвагами. Та якщо таке здичавіле життя прийшло поступово, то про його кінець сказати так не можна.

Настала пора року, коли фермер з рівнини сказав би що пора набивати сховки врожаєм. Вранці, коли нічна прохолода залишила після себе лише росу, яка ледь блищала. Крізь остиглі гірські вершини вже пробивалися промені, та дерева не давали їм дістатися землі. Виходила досить миловидна картина. Дракон, що летів над лісом у пошуках сніданку, споглядав як верхівки дерев набирали червоного кольору. Ліс жеврів по мірі того, як сонце покидало свій сховок. Поміж дерев, на зовсім крихітній галявині, яку ще не захопили дерева через брак грунту, стояла людина. Серце Седжіо гучно забилося, віддаючи у голові сильним гупанням. Він вже давно не бачив людей, а тут в самому центрі його володінь стоїть якийсь нахаба. Перша думка, яка прийшла в драконячий мозок – це налякати порушника. Спустившись нижче, велетень зробив коло над вільним від дерев клаптиком і кілька разів рикнув. Нажаль це не дало результату, тоді дракон приземлився так, щоб залишити людині можливість втекти. От тільки та не тікала. Натомість почала видавати якісь звуки. Думки ж людини палали від радості і приязні. От тільки розібратися в них це не допомагало. Врешті решт голодний дракон вирішив прийняти кардинальні міри проти порушника. Велика туша рушила вперед, імітуючи напад. Це викликало зовсім не ту реакцію, на яку розраховував дракон. Людина почала змінюватися. Спочатку волосся перетворилося на луску, точнісінько таку саму як і у Седжіо, потім почали збільшуватись розміри незнайомця. Форма тіла теж змінилася і перед драконом постав інший дракон. Образ цей був доволі знайомим, велетень бачив його у відзеркалені води, коли втамовував спрагу, але все одно продовжив атаку. У відповідь на агресивні дії, незнайомець замахнувся лапою. Седжіо оскаженів. Втративши контроль, він накинувся на двійника.

Клубок з двох драконів, що вчепилися один в одного, покотився схилом, ламаючи всі дерева на своєму шляху. Падіння зупинила лише тведра скеля, яка позначала собою досить глибоку прірву, та титани не помічали цього. Їх увагу захопила жорстока бійка. Спочатку Седжіо перемагав, та виявилося що сили велетня не безкінечні, в той час як його суперник у цьому плані був більш заощадливим. Поступово це далося взнаки. Удари нападника ставали дедалі слабшими, а ворога – болючішими. Закінчилося все тим, що опонент міцно схопив його за шию обома лапами і притис до землі. Луска неприємно затріщала від стискання. “Ось і кінець” – подумав Седжіо, відчуваючи шалений тиск на своє горло. Тіло швидко втрачало кисень через інтенсивність бійки, і переможений дракон втратив свідомість.