25 Чужа столиця

“Люба мамо. Пишу я тобі з далекого Біміту – це столиця Піліуму. Дорога сюди зайняла доволі багато часу, бо ми безліч разів зупинялися в місцях, якими колись подорожували Седжіо з Мрієль. З дня, коли я писав востаннє, ми перетнули Ауреанську імперію, а звідти морем дісталися південного королівства, назву якого я завжди забуваю. Та це не важливо. Мій каталог тварин і рослин значно збагатився. Не в останню чергу завдяки тому що пан Седжіо поділився зі мною записами пані Мрієль. Вчитель багато розповідає про неї. Зрештою я так і не зрозумів для чого ми це робимо – йдемо по старому шляху пана Седжіо. Він якось обмовився про пошуки якоїсь хвороби, та навіщо це, він так і не розповів. Це дивне королівство ми теж пройшли, тільки вже вширш. Тут, у Піліумі я зрозумів що таке справді густі ліси півдня. Ліси Ауреанії навіть поряд не стоять з цими непрохідними стінами рослинності. Завтра важливий день. Вчитель планує відвідати якийсь архів, де зберігаються важливі для нього записи. Про результат візиту я одразу напишу. Будемо сподіватись що той листь не прийде набагато пізніше за цей, і ви, люба мамо, швидко дізнаєтесь про результат нашої подорожі. Про мене не хвилюйся. Я здоровий і повний сил. На прощання цілую, …..

– Лягай вже спати, пробурмотів Седжіо.

– Зараз – відповів Керлі – тільки лист скріплю печаткою.

Накапавши воску з свічки, при якій писав, юнак хутко притис свій перстень, зняв взуття і занурився в м'яке ліжко. Потягнувши почорнілу від старих плям ковдру під самий ніс, хлопчина кілька разів ледь не заговорив, та суворі пригоди навчили його стримувати безглузді питання, а їх у Керлі вистачало. Наприклад: навіщо відвідувати сховище старих записів про епідемію, яка пройшлася цими землями багато років тому.

– Хочеш я розповім тобі про мою подорож? – Раптово запитав Седжіо, на що Керлі ствердно мугикнув, ледь стримуючи захват.

– Напередодні нового тисячоліття ми з Мрієль опинилися тут – у Піліумі. Війна, яка розпочалася лише за три місяці до нашого приїзду, вже встигла посіяти багато лиха. Плодючі поля швидко заростали, люди бідніли і голодали. В цілому: ситуація була катастрофічною.

– А чого вони не вирощувати їжу?

– Боялися розбійників. В ті неспокійні часи ліси наповнилися людьми, що шукали легкої поживи. Селяни боялися обробляти поля. Поступово міста переповнилися біженцями. Почалася невідома епідемія. Уявляєш яке враження справила така картина на молоду наречену, яка відправилась в весільну подорож, а тут такий жах? Звісно вона взялася допомагати їм, через що сама захворіла. Спочатку я вилікував її, та через кілька днів їй знову погіршало. В паніці я відвіз Мрієль сюди – до столиці. Гадав тут бідолашну врятують, та сталося те що сталося – вона померла. Одної ночі я не витримав і заморозив її тіло. Тепер це великий шматок криги. Після цього я багато років носився світом у пошуках магії, яка б врятувала Мрієль, та все даремно. Зараз я розумію, що шукав зовсім не те.

– А зараз ми шукаємо те що треба?

– Сподіваюсь – відповів дракон і подумки додав що вже час спати.

 Керлі майже не спав. Він, як завжди, трохи помріяв про місцевих засмаглих красунь, та після них до юнака прийшов не сон, а чергові думки. На цей раз про пошуки дракона. Хлопець уявляв як Велетенський золотий дракон парить над землею, що здавалася під ним зовсім крихітною. Поступово роздуми перейшли у сон, де Керлі літав літав разом з ним, і вдивлявся до низу, занотовуючи все що бачить. Якоїсь миті голова дракона обернулася до нього і велетень попросив поділитися записами, після чого сон обірвався. Седжіо розбудив сновиду.

– Вставай! Нам вже пора йти.

Дорога до загадкового архіву виявилася довшою ніж уявляв собі Керлі. Аскетична кімната, в якій подорожуючі заночували, знаходиться на самому краєчку міста, та що там говорити, щоб дійти до стіни, потрібно було йти майже годину, а звідти ще треба дістатися архіву. Не дивно що Керлі встиг втомитись, намагаючись не відставати від дракона, коли вони таки дійшли. Всівшись на розхитаний камінь, який виконував роль першої сходинки, юнак глибоко вдихнув і гучно видихнув ледь не подавившись слиною через слова Седжіо.

– Тобі в середину не можна, і сидіти тут заборонено. Краще прогуляйся десь недалеко поки я поговорю з – дракон на мить замовк – з головними тут людьми.

Хлопець одразу підскочив і відійшов на кілька кроків від занедбаної стіни. Думка що важливий для королівства заклад може бути настільки неохайним, збивала з толку. Мало чого може прийти у голову дивним іноземцям. Може це якась катівня, чи місце зустрічі представників влади з кримінальними елементами. У голову Керлі приходили різні версії, та правда була куди прозаічнішою: в середині будівлі збирали пил численні записи лікарів, феодалів, і чиновників, які не вмістилися в головному архіві. Роздуми виявилися корисними. Керлі не помітив як пройшли дві години і через розмальовані двері вийшов Седжіо.

– Ну що? – поцікавився нетерплячий юнак.

– Я дістав те що хотів. Рукопис Ашрубанапапа у мене. Ходімо перекусимо щось, ти напевно зголоднів?

Керлі ствердно кивнув, хоча зовсім не відчував голоду, тож двійка іноземців рушила у бік центру міста. Йшли вони не довго, вже за десяток хвилин ходи, вулиця наповнилася різноманітними закладами, де пропонували все: від дешевої каші з місцевих фруктів, до вишуканих страв з м'яса диких тварин і морської риби. Седжіо впевнено зайшов в одну з забігаловок і всівся за крихітний столик. Його учень послідував за ним. До відвідувачів підійшла молода дівчина, від вроди якої обличчя Керлі набуло румянця. Дракон швидко промовив щось їй на місцевій мові, після чого красуня зникла.

Юнак все не наважувався заговорити. Лише тихе ахання вирвалося у нього з уст, коли на стіл принесли чотири страви малими порціями. В дерев'яній тарілці лежало кілька шматочків дивного мяса. Його червоний колір здавася надто яскравим і далеким від натурального. В глиняному горщику димілась каша білого кольору. Чорні цятки, які сильно псували їй вигляд, викликали у Керлі недовіру до місцевих делікатесів, через що  його обличчя мимоволі скривилося.