20.3 Відголоски війни

Щось подібне відчаю у перемішку з гнівом. Саме таке відчуття переживав Седжіо після неприємної розмови. З одного боку він розумів що про міцну дружбу варто забути, принаймні на деякий час. Занадто несподіваним було його зникнення. У роздумах велетень не помітив як дістався Мілінгу. Коли під ним почали пропливати поля місцевих селян, дракон подумки промовив давно вивчене закляття і зробився майже прозорим. Тільки слабке переломлення світла могло видати Седжіо. На щастя люди не володіли таким зором щоб хоч щось розібрати. Після полів, за обрію пробилися перші верхівки дахів. Вони слугували своєрідним сигналом що пора вже приземлятися. Зробивши невелике коло, Седжіо обрав більш-менш безлюдне місце і обережно приземлився на задні лапи.

Перетворення на людину, як і решта шляху до міста, не зайняло багато часу. Всього за десяток хвилин до Мілінгу увійшов гарно одягнений молодий чоловік. Яскраво зелений колір сюрко говорив що його власник розбирається в моді Ауреанської імперії. Нажаль жоден мешканець провінційного містечка не міг дати оцінку образу заморського торговця. Народ мовчки витріщався на дивака. Головною метою цього дивака був пошук хоч якоїсь інформації про Бомпата. Якщо Седжіо вдастся повернути буремного сина, відносини з Алтіні гарантовано потеплішають. Принаймні на це сподівався сам Седжіо.

Знайомі вулички швидко привели до будинку волвідіма (сановника імператора) міста. Трамбований шар бруду відмежував тротуари від не надто широкої вулиці, яка потопала в багні. Дерев'яні вози гучно хлюпали у ній, поки іноземний гість набирався сміливості занурити чоботи в міські відходи. Всміхнувшись від перейнятих звичок заможних аристократів, Седжіо впевнено зробив крок. Взуття з дорогої, тонкої шкіри одразу потонуло майже по щіколотку. Кілька брудних капель потрапили на холоши (штани). От тільки ні взуття ні одяг не були справжніми. Це була трансформована золота луска. Нажаль це не робило ситуацію більш приємною. Мало кому сподобається голому і босому ходити по середньовічній вулиці.

Дійшовши до потрібних дверей, Седжіо зупинився. Його рука завмерла зовсім близько від дверей. Він розмірковував як провести розмову зі старим мером, перед тим як постукати. От тільки часу на роздуми йому не дали. Хафала, що досі служила меру, мала звичку спостерігати за перехожими через вікно, тож одразу помітила візитера. Двері тихо заскрипіли. Служниця боялася випадково вдарити гостя, бо ті відчинялися надвір.

– Вам кого пане? – поцікавилася старенька жінка, вимовляючи слова якомога лагідніше. Думки її видавали страх що перед нею дуже впливова людина. Жінка навіть мріяла щоб незнайомий молодий чоловік просто помилився будинком.

– Я друг Алтіні Радного. Мене звати Седжіо. Чи можу я дізнатись де пан Дорто Раюно?

– Він не вдома. Де саме – я не знаю. Бажаєте щось передати йому?

– Ні. Краще я просто почекаю.

– Тоді прошу в середину.

Вираз обличчя Астерії на мить видав незадоволення, але служниця швидко оговталася і з усмішкою відійшла від дверей, пропускаючи гостя.

– То ви знаєте нашого чародія? – запитала жінка у незнайомця, щойно той увійшов.

– Так. Я його близький друг. Можна сказати: це я познайомив його з пані Аозі.

– Але ж ви такий молодий… – примружившись, промовила Астерія, та швидко замовкла, натрапивши очима на суровий погляд.

Седжіо зрозумів що бовкнув зайвого, але не став виправдовуватись. Нехай старенька думає що хоче.

Наступні півгодини пройшли у тиші. Стара Астерія всілася неподалік від візитера і почала щось в'язати. Жінка просто спостерігала за ним, підозрюючи в ньому шахрая.

– А ось і пан – зраділа служниця і вскочила з старого, потертого крісла. Шкіра на ньому неприємно зарипіла, від чого Седжіо скривився. В цей момент увійшов Дорто. Помітивши гостя, мер глянув на слугу. Він чекав пояснень

– Це пан Седжіо – близький друг Алтіні – відповіла Астерія, передчуваючи що зараз шахрая викриють.

Реакція мера не розчарувала стареньку. Дорто спочатку почервонів, а потім з шаленою напругою у голосі запитав:

– І чого вам треба пане?

Седжіо зовсім не збентежила реакція мера. Надто вже яскраві були його емоції, щоб прогавити їх.

– Дозвольте – відповів дракон – я хотів би спочатку представитись. Мене звати Седжіо Радний. Маю честь бути названим братом відомого чародія Алтіні Радного.

– Це мені нічого не говорить.

– Ви не знаєте про захисника імператорської родини? – з удаваним подивом запитав Седжіо.

– Знаю пане. Просто мені досі не зрозуміла ціль вашого візиту.

– Мене цікавить доля старшого сина Алтіні Радного. Про Бомпата Радного вже давно немає ніяких новин. Можливо ви що небудь чули?

Те, з якою швидкістю колір обличчя мера змінився з червоного на білий, неабияк здивувало дракона. Велетню навіть стало боязко що старому стане зле.

– Мені нічого невідомо – відповів блідий Дорто.

– Справді? – знову вдавано здивувався дракон, а в думках підмітив підвищення в своїй акторській майстерності. Все таки роки мімікрії під різноманітний люд дали свій плід. “Оскара мені” – подумки промовив Седжіо, і продовжив вже вголос – а до мене дійшли зовсім інші відомості.

– Це які? – нервово сіпаючи руками, поцікавився мер.

– Що ви тісно контактували з Бомпатом під час повстання. Ходять навіть чутки ніби ви, поважний і чесний пан, допомагали приховувати повстанців.

Дорто спробував щось заперечити, та молодий гість лише підвищив тон у манері аристократа, щоб ніхто не наважився перебити його.

– Ви знаєте де Бомпат. Щонайменьше знали де він приховувався під час карального походу імперських військ.

– Ви помиляєтесь пане. Я не мав жодних зв'язків…

– Годі – тихо, навіть лагідно промовив дракон – я в ніякому разі не ставлю під сумнів вашу відданість імператору. Просто інколи нам так важко відмовити у допомозі друзям. Якщо казати прямо: я знаю що ви контактували з Бомпатом. Зараз мене цікавить тільки доля і місцезнаходження цього забіяки. Повірте, ви мене зовсім не цікавите. Сам імператор зараз мені не цікавий. Його світлість тут нідочого, і знати йому про нашу розмову не варто.