20.1 Похована мрія

Діставшись печери, дракон довго шукав підходящий куточок, щоб заховати там глибу льоду, в якій знаходилася заморожена Мрієль. Заняття забрало багато часу, тож до столиці, велетень полетів лише наступного ранку. Про візит до старого друга, він навіть і не подумав, тож подальші події викликали легкий дискомфорт.

Спочатку охорона не впустила Седжіо до бібліотеки. Втративши змогу увійти легально, дракон використав свої вміння, щоб потрапити на дах, а звідти у самі читальні зали, що так манили сюди студентів, викладачів, тай простих відвідувачів, дворянського походження звісно.

Прийнявши подобу дрібного торговця, що був схожим на Седжіо в рідному світі, дракон спокійно прогулювався між високими книжковими полицями, вивчаючи всі зміни які відбулися за ці роки. Як виявилося, розділ з хворобами зовсім не збільшився, а от збірка законів іноземних країн, помітно розрослася, витіснивши інші розділи з їх місць. Це збивало з толку.

Несподівано серце забилося швидше. Дракон не знав від чого почав хвилюватися, поки не усвідомив що дивиться на сіру фігуру, яка сиділа за порожнім столом, і ретельно вдивлялася в якусь книжку в руках.

– Алтіні? – невпевнено запитав Седжіо.

Слова пролунали дуже тихо, та зосереджений відвідувач все одно почув їх. Читач обернувся. Коротке сиве волосся і борода не змогли приховати від дракона знайомі риси. Це був Алтіні Радний – вже не молодий чародій його світлості імператора Вертрона. Принаймні його одяг свідчив про це.

Радний ледь помітно всміхнувся. Зморшкуваті вуста спочатку ворухнулись, ніби хотіли щось сказати, та через мить передумали. Обличчя чародія похмурніло, і з такою кислою миною він і підійшов.

– Де ж ти був? Нам тебе не вистачало.

– Вибач Алтіні. Я занадто сильно занурився у особисте життя, що призвело до трагедії.

Чародій лише кивнув. Ні радості зустріти друга, ні яких небудь інших емоцій його обличчя не проявило, тож Седжіо насторожено запитав.

– Сталося щось погане?

– Багато чого. Довга розповідь.

– Сподіваюсь всі живі і здорові?

– І я сподіваюсь – з розпачем відповів Алтіні, розвернувя до столика, де лежала розкрита книга, і знову всівся за неї, ніби поряд вже нікого не стояло.

Книгу Седжіо впізнав одразу.

– Ти когось загубив?

– Бомпата.

– Як він зник? Я можу допомогти?

– Навіщо тобі це? Ти покинув нас на такий довгий термін… навіщо повернувся зараз?

Алтіні говорив не відриваючись від книги. Йому було соромно за ненависть, яку він відчував до дракона. Сам Седжіо легко відчув емоційні думки друга, тож поспішив заспокоїти його.

– Ти маєш право злитися на мене. Все таки я покинув тебе. Тільки дозволь допомогти. Я полечу швидше стріли і покличу Бомпата так сильно, що це відчує навіть місяць на небі. Тільки скажи куди летіти.

Алтіні здригнувся, ніби щось згадав, рвучко обернувся до дракона і з надією глянув на Селджіо.

– Допоможи – тихо промовив він, ледве не плачучи – я все розповім, тільки допоможи.

Дракон лише кивнув, після чого друзі покинули читальні зали щоб опинитися на самоті в старій, покритій павутинням, комірці. Між картинами невідомих художників знайшлися два старі стільця. Стояти не довелося.

Всівшись і гірко зітхнувши, Алтіні заговорив.

– Все почалося на святкуванні тисячного року. Я досі ненавиджу цю дату - 11-1-999, коли князь Ровір своїм повстанням перетворив видатне свято на трагедію.

Чародій витримав паузу, удаючи ніби щось пригадує, та насправді він зібрався з силами перед неприємними спогадами.

– Я знаходився на вулиці, коли почувся чийсь крик і звідусіль повибігали підозрілі озброєні люди. Між міською вартою і невідомими почалася бійка. До неї долучилися всі маги, що відвідували свято, та вони лише викликали хаось своїми діями. Нападники були захищені амулетами, що відбивали всі закляття у випадковому напрямку. Зорієнтувавшись, я почав чаклувати з землею під ворожими ногами. Мені вдалося знерухомити лише кількох, та що таке четверо злодіїв у порівнянні з тисячами. Нам пощастило – найзапекліші бої пройшли в імператорському місті. В центрі живе багато сильних чаклунів, та ворог все одно проник до палацу, щоправда там їх зупинили чародії імператора. Розпочалася справжня громадянська війна. Як виявилося, Ровір давно планував повстання, і ця відчайдушна атака мала лише відвернути увагу від подій на півночі імперії. Вся Мартсландська рівнина опинилася під контролем сил князя. Також до повстання приєдналися кілька знатних родів півночі. Занадто свіжими у них були спогади про завоювання їх земель імператором.

Алтіні стримував напругу, що зростала з кожним його стовом, та врешті-решт не витримавши, він підвівся і почав ходити туди-сюди. Чародій нагадував звіра в клітці, який залюбки б використав свою силу щоб покарати наглядачів, та його в'язниця надто міцна для кігтів.

– Уявляєш! – вигукнув Алтіні, простягши руки догори – цей дурень Бампат приєднався до повстання. Зібравши всіх своїх поплічників, він вирушив до Екснінтону. Після кількох битв, коли поразка князя стала очевидною, хлопчина зник в холодному лісі. Ще кілька років було чутно про дрібні набіги і пограбування, та згодом і вони припинились. Спочатку я сподівався що син таємно повернеться, от тільки від нього жодних новин так і не прийшло. Після років спокою, імператор оголосив амністію. Аозі, одразу пожвавішала. Почала наполягати на відновлені пошуків. Взагалі-то вона завжди наполягала на пошуках. Мовляв: всі образи вже забуті. Наївна. Звісно я не припиняв пошуків, як і імперські карателі, доречі! Жодна новина не проходила повз мене. Та ім'я Бомпат ніде так і не пролунало.

– Тому ти вирішив вивчати пошукову магію?

– Досить безглузде заняття, так?

Дракон нічого не відповів. Він вже дізнався більше ніж розповів Алтіні, просто читаючи думки розповідача, та не дивлячись на це, зустріч розтягнулася до самої ночі. Друзям було що сказати один-одному. Наступного дня Алтіні довелося детально доповідати про несподівану зустріч Аозі. Тай Седжіо робив те саме, щоправда перед крижаною брилою.