14. Проблеми матерів

– Я не розумію - продовжував бідкатися Алтіні, стомлено сидячи у кріслі. Його обличчя освітлювали слабкі відблиски від вогню. Теплий літній вечір не додавав причин розводити багаття, але Седжіо все ж підпалив дрова щоб трохи розігнати темряву.

Перед господарем палацу стояв крихітний столик. Єдиним предметом на ньому була розкрита книга, щойно привезена з столичної бібліотеки. На її сторінках якийсь, чи то пройдисвіт чи то геній, написав неймовірні речі: буцімто чари мають необмежену силу, яка спирається в фізичні обмеження; силу цю люди беруть із навколишнього світу, і що деякі тварини, подумати тільки, теж вміють чаклувати!

Всі ці деталі беззаперечно вражали, та остаточно розгубився вихованець Шістерського університету через абзац з описом вагітних жінок, що виношують майбутніх чародіїв. Куций абзац давно померлого автора описував добре відомі Алтіні симптоми. Головний біль, слабкість, втрата ваги – все це він вже бачив у своєї любої дружини, коли остання ще жила в резиденції.

– Я все ще не розумію. Як магічна сила ще ненародженої дитини змушує страждати її мати?

– Хіба ти ще не здогадався? - З докором відповів Седжіо – місце, на якому ми стоїмо, просто кипить від магічної сили. Коли твій другий син ще не народився, він міг поглинати цю силу тільки крізь мати, ось звідси і симптоми. Бідолашна Аюн просто не витримувала навантаження. Боюся навіть думати про це. Якби ми не відправили її геть, вона могла б померти.

– Чого тоді ти прилетів такий радісний? І взагалі! Що ця новина змінює?

– Як ти не зрозумієш! Твій молодший – могутній чародій. Потрібно негайно повернути його сюди.

Алтіні, що вже підвівся і встиг зробити кілька кіл, з полегшенням впав у крісло. Полегшення це тривало лише мить, до того як думки його повернулися до дивної хвороби Аозі, та тривога швидко пройшла, коли змучений батько зрозумів що його син вже не мучить мати потоками магічної сили, тож чародій заснув. Седжіо залишилося тільки покинути втомленого друга.

Пізнім ранком, коли промені сонця вже на повну прогрівали прохолодну землю, а про вранішню росу забув навіть найпрацьовитіший селянин, Алтіні повільно розплющив очі. На душі у чародія вперше за багато місяців панував спокій. Він нерухомо дивився у відчинене вікно, через яке дмухав вітерець, наповнюючи кімнату свіжим повітрям.

Щось у цій ситуації бентежило Алтіні. Бракувало чогось звичного, чогось не дуже приємного, але без чого подальше життя не мало сенсу. Було підозріло тихо. Думки про це швидко переросли в страх.

Чоловік різко скочив з ліжка, і помчав нескінченними приміщенями. Він інтуїтивно увірвався в їдальню. Довгий стіл був порожнім. Не знайшовши своїх дорогоцінних діток, чародій помчав далі. Ледве не підсковзнувшись на килимі, Алтіні вибив двері кімнати своєї дружини. На руці, якою він штовхнув замкнені двері з'явилася червона пляма від крові, а на вустах, широка посмішка. Перед ним лежала Аозі. Одною рукою жінка спиралася на ліжко, а іншою тримала крихітного Евріка. Переляканий погляд її поступово перейшов в обурення, що тільки сильніше розвеселило Алтіні. Нічого не сказавши, він тихо покинув покої дружини.

Друге місце, куди чародій попрямував вже свідомо, була драконяча купа золота. Алтіні сподівався знайти там свого друга щоб подякувати за возз'єднання сім'ї, от тільки велетня ніде не було. Розчарувавшись у пошуках, господар резиденції попрямував назад до дружини. Згодом він дізнався що після повернення з столиці, Седжіо відвідав сплячого Алтіні, але той солодко хропів, тому велетень вирішив не турбувати його, і одразу пішов у своїх справах. У дракона була важлива справа, що не терпіла зволіканнь.

Широкі, міцні крила розрізали повітря зовсім тихо, лише свист у вухах нагадував велетню що він летить. Де-не-де крізь хмари пробивалося сонце, формуючи світлі острівці на нескінченних пасовиськах і полях Марсланської рівнини. Розглядаючи візерунки з світла і тіні, Седжіо не помітив, як опинився над дивним болотом. В тілі одразу відчулася слабкість. Дракон все слабшав і слабшав, поки не впав у липку багнюку. Спроба перетворитись на людину, як і спроба злетіти, провалилася.

– Що ж це за біда така… – прошепотів Седжіо собі під ніс, після кількох годин невдалого чаклування. Сили остаточно покинули його, тож велетенське тіло дракона лежало нерухомо, лише слабкі рухи живота давали знати групі людей, яка повільно наближалася, що дракон ще живий.

Звуки кроків і думки невідомих поступово згасали, по мірі того, як Седжіо намагався їх розрізнити. Дійшло до того, що він перестав відчувати їх.

– Ну як тобі справжня слабкість людини? – поцікавився доволі знайомий голос. Саме ця людина запропонувала зустрітися на болотах. Звали її – Ровір Ярлпонський.

– Чого вам треба? – ледве прошипів дракон.

Князь, що довго чекав цієї миті з задоволенням розглядав свою здобич, не поспішаючи з відповідями, а коли таки відповів, це не прояснило ситуацію. Ровір бажав свободи, але від кого – незрозуміло. Натомість князь мовчки кивнув своїм людям, після чого на лапах і крилах дракона з'явилися товсті ланцюги, які були призначені обмежувати рухи велетня, що навіть без магії все ще мав чималу фізичну силу.

Перші місяці у Жепельках панував справжній переполох. Ще б пак: дракон зник. Відчай втрати могутнього друга поступово переріс у злість на останнього. Втрата джерела чистого золота призвела до того, що чародію довелося шукати альтернативні джерела прибутку. Так, через роки, покинуті поля навколо Жепельок, зацвіли квітами сільськогосподарських культур з новою силою. Не залишилося жодного клаптика вільної землі - оброблявся кожен метр. З'явилися нові жителі в порожньому селі. Спочатку це була лише купка селян, які обробляли поля свого пана, та через дванадцять років, коли молодший син Алтіні достатньо подорослішав, щоб вступити в столичний університет, населення володінь чародія зросло до кількох тисяч, яке суттєво змінювалося в залежності від сезону.