10. Суперниця Аозі

Дві сестри сиділи на лавці поряд бідної хатинки. Вони просто мовчали, бо все між ними давно було сказано - приблизно десять хвилин тому. До того моменту жінки підняли такий галас, що всі сусіди б почули їх, якби вони були. Навколо хатки Дрилі Ісердцьдої у кожному напрямку на кілометр простягалися поля.

– Це жахливо - не витримала Дриль надто довгої тиші, через що піднялася чергова хвиля осуду чоловіка Аозі.

– Він збоченець!

– Так, брудний бабій!

– Мабуть по всій імперії дітей має!

– Не здивуюся, якщо старших за себе!

– Де ж бідолашна Аозі знайшла його?

– У полі.

– Він селянин?

– Студент.

– З Екснітону?

– З Шістеру.

– То він столичний?

– Так.

– І заможний?

– Мабуть.

Жінки знову затихли. Кілька хвилин Хафалі знадобилося, щоб усвідомити почуте.

– Знаєш - тихо почала вона - а він не такий і збоченець.

– Ага - погодилася старша сестра - і розумний.

– Книжок напевно багато читає.

– В столиці вчиться - молодець.

– Ще й батьки мають бути знатними.

– Як же пощастило моїй донечці.

– А куди ти раніше дивилася - гнівно вигукнув її чоловік - Івло Ісерцьдо, щойно повернувшись з пасовиська.

– Таж звідки я знала.

Тим часом вечеріло. Алтіні хотів вже повернутися до шинку, та Аозі наполягла залишитися на ніч в халупі. Це напружило столичного випускника. Він ледве звик до скромного, єдиного шинку Мілінгу, а тут такий хлів.

– Нас тут з’їдять блохи - з розпачем зітхнув він.

– Я виміту все.

– Коли? Вже небо червоніє.

– Хата маленька - встигну. До того ж з нами дракон. Ти ж допоможеш, правда?

Дівчина благаючи глянула на золотого велетня. Її гримаса не викликала довіри, та Седжіо все ж вирішив допомогти.

– Я спробую щось зробити, та мені потрібен час.

– А що ти задумав? - Спитала Аозі.

– Як що - збудувати нову хатку.

Пастушка аж затанцювала від радості. Новина, що не доведеться ціле життя жити в старій халупі ще більше зігріло серце дівчини, ніж наявність цієї самої халупи.

Так і вирішили - дракон полетів шукати будівників, а молоде подружжя прийнялося прибирати свій новий дім.

Коли на дворі вже зовсім стемніло, Алніті ледве тримався на ногах. На відміну від дружини, він не звик до роботи, тому викликав багато жартів у тої, над його фізичною підготовкою.

Настав час сну. Молодята вмостилися у старе сіно наче у гніздечко. Сон швидко здолав стомлені тіла, тому ніхто з нових господарів хатки не помітив, як до них прийшла велетеньська ведмедиця. Тварина мирно скрутилася у клубочок поряд, і теж заснула.

Ранком Алтіні нічого не підозрюючи відкинув велетенську медвежу лапу у бік. Позіхнувши, він поволі піднявся.

– Не знав що ти так хропиш - звернувся практикант до своєї дружини.

Дівчина теж прокинулася, тай з насолодою потягнулася. Її ноги вперлися у волохате тіло.

– Може це ти хропів - заперечила Аозі - я ніколи не хропіла.

Алтіні вважав цю тему надто дрібязковою, тому не підтримав розмову далі. До того ж у нього досі боліло тіло від вчорашньої праці, а от у його дружини - ні. Дівчина жваво стрибнула з імпровізованого ліжка.

– Ходімо вмиватися - промовида Аозі, і хвацько відчинила косі двері - ти йдеш?

Практикант тільки зібрався зістрибнути з сіна, як лапа ведмедиці притулила його до себе.

– Ну ти йдеш, чи ні? - почулося знадвору.

– Я не можу встати - боячись розізлити тварину прошипів Алтіні.

– Ну ти і тюхтій. Я не почула, говори голосніше!

– Допоможи мені.

– З ліжка встати? - Здивувалася дівчина - ти жартуєш?

– Поклич допомогу, не заходь в середину.

– Я б ніколи не могла уявити, що нам знадобляться сусіди, щоб тебе з ліжка підняти.

– Мене схопив монстр.

– І звати його гігантський лениве…. - не встигла договорити Аозі.

Вона не послухалася чоловіка, і увійшла. Алтіні обіймав велетенський ведмідь. Шершавий язик тварини вилизував голову переляканого практиканта, відриваючи по кілька волосин з його голови.

– Я… я… - заклякла дівчина, від чого її слова застрягли в горлі.

– Ти спокійно вийдеш, і не будеш шуміти.

Тендітна рука шалено тремтіла, коли дівчина закрила двері. Обережно зробивши кілька кроків Аозі бігом кинулася у місто.

Довга, не скошена трава, постійно чіплялася за чоботи, через що бідолашна багато разів падала. Коли дівчина геть стомилася, її рідний будинок вже було видно.

– Мамо, тато! - закричала вона - жопомодіть, я хотіла… сказати… допоможіть!

Перелякана мати вибігла на двір.

– Я тут - замахала руками Аозі.

– Що з тобою? Невже Алтіні тебе побив? - Дриль почала завалювати питаннями свою доньку - ти вдарилася? Де болить?

– Біда мамо - його схопив ведмідь!

– Шкода бідолашного.

– Треба допомогти йому!

– Заспокойся доню. Якщо його схопив ведмідь, ми можемо лише молитися.

– Ти не зрозуміла! Він просто вилизував його!

– Що?

– Ми просто спали, як раптом він обійняв його, і почав лизати.

– Навіщо Алтіні облизував ведмедя? Ох доню, все через його збоченість. Як розірве його ведмідь, то на краще, а як ні - то ще краще.

– Мамо припини, треба зібрати людей, щоб відігнати його!

– Заспокойся доню, ми з татом допоможемо відігнати цього бабія! Ти бач - на ведмедя накинувся.

– Мамо! - вже зовсім у відчаї крикнула Аозі.

Підбіг незнайомий парубок.

– Що сталося? - одразу, не привітавшись, запитав він.

– Алтіні схопив ведмідь - заридала дівчина.

Підхопивши заплакану Аозі мов невагому, незнайомець помчав полем. Набираючи швидкість, він забув, що несе людину, тому дівчині доволі незручно подорожувалося на його плечі.

Тим часом Дажда лише зітхнула:

– От бачиш доню, новий наречений сам тебе знайшов. А який красень.