Золотий Човен

Травневе сонце пробивалося крізь запилене вікно невеликої кімнати, розділеної навпіл двома масивними письмовими столами з різьбленими ніжками. На одному з них панував страшенний безлад. На великій дубовій поверхні були розкидані стосами різні грамоти, векселі та інші папери. Попадалися різного розміру і форми чорнильниці, з яких стирчало гусяче пір'я. Ще декілька з них, зі зламаними наконечниками, були розкидані навколо на підлозі. За столом сидів писар середнього віку. Він був невисокий на зріст та повної статури. Чоловік був одягнений у темно-сіру рясу з грубої тканини, пояс йому замінила звичайна мотузка, зав'язана на вузол. На ногах – пошарпані на вигляд темні штани та брунатні чоботи, такі стоптані, що вже давно потребували починки. Він низько схилилася над пергаментами, виписуючи одним з гусячих пір'їв чіткі й рівні літери.

Сусідній стіл навпаки був чисто прибраний. Пір'я охайно складені в глиняний глечик, чорнила різного кольору розставлено в невеликих пляшечках, а чистий папір лежав рівною стопкою. За цим столом ніхто не сидів, стілець був щільно присунутий до стільниці. Його господар розвалився на канапі, що стояла неподалік у тіні, біля дальньої стіни. Чоловік закинув ноги в начищених до блиску шкіряних чорних чоботах на узголів'я своєї лежанки. У зубах він тримав дерев'яну люльку з довгим мундштуком, з якої по всій кімнаті стелився сірий серпанок, з їдким запахом дешевого тютюну.

Обличчя чоловіка здавалося молодим та привабливим. Високий лоб, темні широкі брови, тонкий увігнутий ніс, гострі підборіддя та вилиці говорили про благородне походження. На вигляд йому було років 25, але примружені карі очі видавали його впевненість, гострий розум і чималий досвід. Фігура та сильні руки вказували на військовий вишкіл. Рослий і широкоплечий, він набагато доречніше виглядав би у битві, на чолі козацького загону, ніж у полоні прокуреної кімнати в компанії писаря. Втім, про його участь у численних баталіях говорили рубці на передпліччі та шиї, а також глибокий шрам від шабельного удару, що йшов через усю праву щоку аж до самого вуха.

Лицар був одягнений коштовно, навіть за мірками ситого та заможного Києва. На ньому були чорні шаровари із саєту, заправлені у взуття, а з-під розстебнутого темного жупана, обшитого червоним шнурком і викресленого хитромудрими візерунками, виднілася біла лляна сорочка з коміром-стійкою. Чоловік був підперезаний шовковим жупаном бордового кольору, який був обгорнений кілька разів навколо талії.

Він зробив чергову затяжку, прикриваючи очі від насолоди, і випустив стовп диму в стелю. Потім відірвав голову від подушки й вмостився на канапі, підтискаючи під себе ноги “по-турецькі”. Потягся до хрускоту в кістках і голосно позіхнув на весь рот. Провів рукою по гладко поголеній скроні та потилиці, приклав на лівий бік чорний чуб, що збився від подушки.

Посидівши так кілька секунд, він простягнув руку до бандури, що стояла поруч із канапкою, і почав тихо на ній грати, мукаючи не завжди в тон мелодії.

– Пане Велемире, звільнив би ти мене від свого брязкання хоча б до обіду, – чоловік за столом відірвався від листа, кинув на підлогу чергове зламане перо і зі скрипом відсунувся на стільці, – Скажи мені ось чого... Ти цілими днями в конторі шаровари протираєш. За моїми прикидками, півтора місяця вже без замовлень сидиш. А в корчму щовечора навідуєшся. Воно-то справа, звичайно, потрібна, не сперечаюся, адже я і сам гість там частий. Але я тобі як писар й рахівник кажу, будь-який скарб, без нових надходжень, має властивість закінчуватися, і властивість ця настає досить скоро. Я так-то у чужі справи не лізу зазвичай, але до фінансів твоїх у мене особливий інтерес. Оренду контори я сам не витягну, а шукати нового компаньона мені зараз не з руки та й бажання великого немає. Але ж сам знаєш, що старий татарин за оплатою приходить регулярно і вчасно. Ні на день не запізниться, пройдисвіт…

На слова співрозмовника чоловік посміхнувся та грати припинив. Потім відставив інструмент назад до стіни та зробив ще одну затяжку.

– Може тобі якусь іншу роботу пошукати? Та хоч би й зі мною над векселями та грамотами посидів би. Ти ж начебто не з дурних, та й грамоті навчений, продовжив сусід, сидячи за столом, киваючи на стопку книг поруч із канапкою, – Справа не курна, та й оплата – пристойна і своєчасна. Зможеш і далі у вільний час на бандурі бренькати, та по сусідніх шинках гуляти. Ну а я за оплату контори спокійний буду.

Велемир піднявся з канапки та заходився походжати по кімнаті, постукуючи по підлозі підборами із залізними набійками й розганяючи по боках стіну сірого диму. Його співрозмовник не вгавав:

– Воно, звісно, може, і не по чину тобі з чорнильницями та паперами возитися. Ти в нас лицар відомий, можна навіть сказати, уславлений у певних колах. Але все ж таки краще мати хоч якусь роботу, та якісь гроші. А то й по світу в одних шароварах не довго піти.

– Хомо, друже..., - Велемир збирався в черговий раз повідомити сусіду, що пропозиції такі у нього викликають тільки нудьгу й сонливість, але його перервав скрип вхідних дверей. За нею з’явився високий чоловік років за 50 з бородою і довгим сивим волоссям, що безладно спадало йому аж до плечей.

– Доброго дня, панове, – прогримів він гучним басом, – Хто з вас тут Велемир Перебийніс? Справа в мене до нього.

Двоє в кімнаті переглянулись. Велемир підійшов до свого порожнього столу і сів на його край, схрестивши руки на грудях:

– Якщо пан прийшов з приводу загубленої корови, зниклих гусей або вкраденого кнура, то кажу вам одразу, що Велемира нині немає на місці. Та й за таку роботу він зазвичай не береться, – уїдливо сказав козак.

– Так, які кури, пане! – продовжив басити відвідувач, – Горе в сім'ї моїй велике. Синок зник. Вийшов на Дніпро порибалити й зник. Ми його не перестаючи шукаємо вже кілька днів. Чоловіків з округи найняли, весь купецький цех на ноги підняли. Все вже прочухали, але так і не знайшли нашого хлопчика. Я ось і в магістрат ходив, до сотника міської варти, але той своїх людей за місто виводити не велить і пошуки організовувати відмовляється. Каже, що отаман заборонив сторожовим із Києва виходити… Мовляв, за те, що відбувається поза містом, він відповідальності не несе. Це, каже, юринсдикція вже полкова, полковник хай і розуміється, якщо вважатиме за потрібне. Я заради сина хоч би й до самого полковника на уклін пішов, та тільки не в Києві він зараз. А чекати на нього не можна, кожен день на рахунку. Благо, цехові мені сьогодні розповіли, що в корчмі зустрічали вони одного славного козака. Він слідопитом і розслідувачем представився, казав, що приватно працює. Я, як ім'я та адресу дізнався, то  одразу сюди рвонув, бо діяти треба негайно і сина мого шукати зараз!