Розділ 1. Аурелія

Я завжди відчувала, що зі мною щось не так.

Золото… воно тягнулося до мене.
Світло вогнів тремтіло сильніше, коли я проходила повз. А прикраси, які носили інші, ставали теплими в моїх руках, ніби впізнавали.

Мама казала, що це дар.

Але в її очах я бачила страх.

— Ніколи не підходь до старого лісу, — повторювала вона. — Там починається те, що краще не чіпати.

Звісно, я не послухала.

Сьогодні було свято. Місто сяяло золотими вогнями, люди сміялися, музика лунала з кожного куточка. Але мені стало задушливо серед цього шуму.

Тому я пішла.

Далі, ніж дозволяли.
Далі, ніж потрібно було.

І зупинилася лише тоді, коли навколо стало тихо.

Старий ліс.

Темний. Глибокий. Живий.

Я зробила крок.

Гілки затріщали під ногами, а повітря стало холоднішим. І раптом… я відчула це.

Щось дивилося на мене.

Серце прискорилося.

— Тут не місце для тебе, — пролунав голос.

Низький. Холодний. Небезпечний.

Я різко обернулася.

Він стояв у тіні між деревами. Високий, у темному плащі, з очима, в яких не було світла.

І чомусь я не злякалася.

Навпаки…

Зробила крок ближче.

— А якщо я не хочу йти? — прошепотіла я.

Його погляд змінився. На мить. Ледь

помітно.

— Тоді ти пошкодуєш, — сказав він тихо.

Але я вже знала.

Я не піду.

Бо вперше в житті я відчувала, що стою там, де повинна бути.

І саме в цей момент золото на моїй шкірі спалахнуло.

А він… зробив крок до мене.

Світло… вирвалося з мене раптово.

Золото спалахнуло на кінчиках пальців, ковзнуло по шкірі, мов живе, і розсипалося іскрами в повітрі. Я різко відсмикнула руку, задихнувшись.

— Що… це було?.. — прошепотіла я.

Він уже стояв ближче.

Занадто близько.

Я вперше змогла роздивитися його обличчя: різкі риси, темне волосся, погляд… важкий, ніби він бачив більше, ніж мав би.

І в цьому погляді промайнуло щось схоже на… шок.

— Ти… — він обірвав себе, стискаючи щелепу. — Ти не повинна бути тут.

Його голос уже не був просто холодним. У ньому з’явилась напруга.

Я зробила ще один крок.

Серце билося так сильно, що, здавалося, він це чує.

— А ти хто такий, щоб мені вказувати? — сказала я тихіше, ніж хотіла.

Він усміхнувся. Але ця усмішка була не теплою.

— Той, хто може врятувати тебе… або знищити.

Мурашки пробігли по шкірі.

— Не дуже переконливо, — спробувала пожартувати я, але голос зрадницьки здригнувся.

Він нахилив голову, ніби придивлявся до мене.

— Скільки тобі?

Питання вибило мене з рівноваги.

— Дев’ятнадцять, — відповіла я після паузи. — А тобі?

На мить запала тиша.

— Достатньо, щоб не зв’язуватися з такими, як ти.

— Це не відповідь.

Його очі звузилися.

— Двадцять два.

Я кліпнула. Чомусь це прозвучало… дивно. Наче це не вся правда.

— То ти просто лякаєш людей у лісі? — тихо сказала я. — Чи це твоє хобі?

Він видихнув, відводячи погляд на секунду, ніби намагаючись стриматися.

— Я попереджаю їх.

— Від чого?

Його погляд знову вп’явся в мене.

— Від себе.

У грудях щось стиснулося.

Я не знала, чому не тікаю. Чому стою тут і слухаю його, ніби це має значення.

— Якщо ти такий небезпечний… — я ковтнула, — чому досі нічого не зробив?

Він завмер.

Повітря між нами стало важким.

І раптом… я відчула це знову.

Золото.

Тепло під шкірою розгорілося сильніше, ніби реагуючи на нього.

Його погляд опустився на мої руки.

І в ту ж секунду він схопив мене за зап’ястя.

Я здригнулася.

Його дотик був холодний. Неначе лід.

— Ти навіть не уявляєш, що ти таке, — прошепотів він.

Його голос став тихим. Майже… зляканим?

Я завмерла.

— То скажи мені.

Він мовчав кілька секунд. Довго. Болісно довго.

А потім різко відпустив.

Наче обпікся.

— Йди звідси, Ауреліє.

Я здригнулася.

— Звідки ти знаєш моє ім’я?..

Він не відповів.

Лише зробив крок назад, знову ховаючись у тіні.

— Бо якщо ти залишишся… — його голос став глухим, — ти не зможеш повернутися до свого життя.

Серце стиснулося.

— А ти? — тихо запитала я. — Ти повернувся?

Його обличчя на мить змінилося.

Біль. Справжній.

— Я ніколи його не мав.

І в ту ж секунду він зник у темряві.

А я залишилася стояти, стискаючи руку, де ще зберігалося холодне тепло його дотику…

І з відчуттям, що це була не остання наша зустріч.

Я ще довго стояла, не рухаючись.

Ліс знову став тихим. Наче нічого не сталося. Наче він не стояв тут кілька секунд тому… не дивився на мене так, ніби знає всі мої таємниці.

Але моя рука досі пам’ятала його дотик.

Холодний. Різкий. Реальний.

Я повільно стиснула пальці.

— Каел… — прошепотіла я, сама не розуміючи, звідки знаю його ім’я.

Серце в грудях здригнулося.

Це було дивно. Неправильно.

Я мала злякатися. Побігти додому. Забути цей ліс, цей погляд, цей голос.

Але замість цього…

Я зробила крок вперед.

Туди, де він стояв.

— Ти ж не думаєш, що я просто піду? — тихо сказала я в порожнечу.

Вітер ледве ворухнув гілки.

І тоді…

— Ти вперта.

Його голос знову з’явився поруч.

Я різко обернулася.

Він стояв позаду мене. Набагато ближче, ніж раніше.

— Ти… — я видихнула, відчуваючи, як серце зривається з ритму. — Ти знущаєшся?

— Я попереджаю, — спокійно відповів він.

— Ні. Ти ховаєшся.

Його брова ледь помітно піднялася.

— І чому ж ти так вирішила?

Я зробила крок до нього. Потім ще один.

— Бо якби ти дійсно хотів, щоб я пішла… — мій голос став тихішим, — ти б уже змусив мене це зробити.

Між нами залишилося кілька сантиметрів.

Я відчувала його подих.

Він — мій.

Його погляд потемнів.

— Не перевіряй межі, Ауреліє.