Золоте конфеті молодості
Вечори трагічної фієсти
Читання книги — добре заняття. Приємне й у багатьох випадках дає задоволення. Насамперед у підтвердженні власних думок… Ми ж шукаємо в книгах і цього…
Але…
Але мучить совість — адже всі ми біжимо у вежу зі слонової кістки… Рятуючись від реалій побуту. Від самої екзистенційної загрози не тільки нашим надіям та планам, а й самому життю… Життю в епоху тиранів, що правлять не з любов’ю та відданістю в серці, а за допомогою сили кийків, тюрем та зброї…
І не гріх тут процитувати ще Василя Стефаника:
«Я свою душу пустив у світ, і вона літає тепер понад хмарами і шукає там золотого спокою. А я тут лишився на землі і дивлюся на людське горе, на муку, на сльози…»[1]
А світ здається зануреним у мовчання, срібним карнавалом… Де хтось ще розсипає золоте конфеті…
[1] Василь Стефаник, новела «Моє слово», 1905 рік.
#770 в Сучасна проза
#310 в Фантастика
#34 в Антиутопія
вінницький блюз, кульбіт вчительки, протест проти відсутності спокою
Відредаговано: 29.03.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
