Розділ 1: Початок

Тихо. Ця тиша з'їдає мене з середини. Чому я така? Чому я та одна рідкість? Така дефектна і нікому не потрібна... Це саме моя сутність. Я такою назавжди залишуся, тому що ніхто не захоче говорити з такою, як я.

До мене підійшла жінка років тридцяти п'яти. Блондинисте волосся, карі очі, в яких відчувалася холодна доброта... Жанна Миколаївна. Вона мій психіатр. Чесно кажучи, вона мені не дуже подобається... Я знаю, що вона завжди добра до мене, і все таке. Але не потрібно переступати сходинки. Все ж, її робота - це спосіб зробити мене такою, як всі, бо ніхто з людей не любить дефектів.

— Мила, не виділиш мені твій дорогоцінний час і сьогодні? - вона посміхнулася, і подивилася на мене.

А що мені робити? Звісно, що їй живеться легко і добре, бо вона може висловити свої власні думки, і її всі зрозуміють. Я тихо кивнула, сидячи на дивані. Ненавиджу її голос. Люди, які думають лише про себе, противні. І чому вони говорять саме до мене? Хіба не бачать, що без них я живу добре? Мені не потрібні їхні співчуття і доброта. Я і сама можу прекрасно впоратися.

Жінка дивилася на мене з жалістю в очах, як і інші.

— Сашо, мені справді жаль, що ти така молода, і тобі довелося це пережити... Нести цей тягар на плечах тобі дуже важко, чи не так? Я постараюся зробити все, що в моїх силах, щоб ти знову змогла говорити.

Хіба я зможу відповісти? Що мені їй казати? Що я ненавиджу, коли мене ось так жаліють, чи що не люблю, коли називають неповним ім'ям? Чи те, що я терпіти не можу, коли зі мною говорять так жалісливо, ніби я помираю? Я знову кивнула. Так, все як завжди. Я продовжу гнити в цьому дитячому домі, навіть коли стану нормальною. Не те, щоб у мене були надії... Проте, все можливо, якщо цього дуже хотіти... Так, все можливо...

— Любонько, в мене для тебе є дуже гарна новина! Оскільки ти дуже чемна і спокійна дівчинка, тебе хоче прийняти до себе одна родина. Якщо тобі не хочеться, можемо сказати, що ти не зможеш, але тобі потрібно хоч раз їх побачити, щоб впевнитися, домовились? 

Саша дивилася здивованими очами на неї. Чому? Вони ж могли обрати здорову дитину, чому саме вона?

— Сонечко, я знаю, про що ти зараз думаєш. Я впросила керівництво, щоб обрали саме тебе, завдяки твоїй бездоганній успішності. Але пообіцяй мені більше не битися з хлопчиками, які тебе провокують! Пам'ятаєш, що я тобі казала? Я дуже хвилююся за тебе, чи ти можеш вжитися там... Якщо все буде дуже погано, подзвониш мені? Хоч я і буду приходити до тебе раз в тиждень, але цього буде замало! Було б добре, якщо ти б писала мені щовечора...

Поки Жанна старанно розповідала Саші про правила поводження, сама дівчина дивилася в її карі очі... В очах був блакитний відтінок, який вона помічала раніше, а під губою в неї була красива родинка, яка тільки додавала їй шарму. А очі, які Саша вважала беземоційними, дивилися на неї так, немовби Жанна Миколаївна розмовляла не з пацієнткою, а з донькою.

"І як я могла не помічати цього раніше?" - дівчина подумала про себе і посміхнулася. Як же давно вона не відчувала цієї теплоти у свій бік... Ні, вона просто думала, що всім на неї байдуже, але ця жінка... Навіть якщо з нею не говорити, вона сама все компенсує, та ще й гарного настрою придасть... Як же добре з нею отак сидіти... Можливо, тепер Саша була й не проти, якщо її почнуть називати на прізвисько, яким раніше називали її брат і мама?

— До речі, Сашо, твоя посмішка дуже гарна. Тобі обов'язково потрібно посміхатися частіше! І ніхто не буде тебе примушувати, можеш хоч зараз відмовитися! Або можеш дати собі шанс на трішки краще життя. І тобі не потрібно змінюватися заради своїх опікунів. Якщо вони потребуватимуть від тебе надто багато, дай мені знати. — вона посміхнулася — Тоді я зроблю так, що вони будуть просити в тебе пробачення, стоячи на колінах!

Жанна засміялася, і простягнула мізинець. — Домовилися?

"Я вже ж не мала дитина, навіщо так робити? Але в цьому... Вона трішки схожа на мою маму." — Олександра подумала, посміхнулася, потиснула мізинець і кивнула.

— Зіронько, ті люди, про яких я говорила, хочуть зустрітися з тобою завтра. Не знаю, для чого вони так спішать, але коли вони подивилися твою ай-ді карту, одразу вирішили тебе забрати, і переробити тобі паспорт. Але я буду дуже засмучена, якщо ти поїдеш, і зі мною не попрощаєшся!

Саша посміхнулася, і почала показувати жестами:

«Ну звісно ж я з вами попрощаюся! Чи мені потрібно збирати речі?»

— Хм, сказали, що куплять все необхідне, але ж все таки найдорожчі речі візьми. — вона дала їй картку з номером — Котику, як тобі куплять телефон, подзвони мені, і скажи, що все з тобою гаразд.

Саша кивнула.

***

Пройшов час, і я почала збирати речі. Речей у мене не так вже й багато... Головне, взяти кулончик, який подарувала мама...

— Хм? Так ти справді від'їжджаєш, Сашо? Напевно, відчуваєш себе вищою за нас, чи не так?

До мене підійшла Мар'яна. Дівчина, котра чомусь, зверхнє ставиться до оточуючих... Ось таке в мене склалося мислення про цю особу... А поряд з нею стояли хлопці, які, напевно, були її друзями. Але чому вони прийшли сюди? Не думаю, що ми так близько дружимо, щоб вони прийшли попрощатися, або просити пробачення.

Мар'яна підійшла до Саші, і почала трогати її кулон. Золотий ланцюжок переливався під кожним рухом її рук.

Саша нервово дивиться. Мить - і він виривається з її шиї. Красивий, коштовний ланцюжок... Який... Подарувала мама.

— Ти не можеш таке носити. Розумієш, є речі, які людям не підходять. Як от, наприклад, коштовності на шиї жебрачки. Виглядає так, ніби вона хоче поглузувати і принизити інших. — дівчина посміхнулася — А це дуже, ну дуже дратує, розумієш?

Саша стояла, і мовчки дивилася на кулон. 

Я знаю, що мені боляче, що мені образливо, але потрібно витерпіти. Так, потрібно зберегти терпіння, скоро все зможе нормалізуватися, все стане в норму.

Так, завтра вона вже поїде до нового будинку, буде пристосовуватися з іншими людьми...