Післямова

Це був телевізійний сюжет, вирізка з тих рейтингових передач про подорожі, що показують іншу країну не якою вона є, а якою її бачить глядач у своїх диванних фантазіях.

На екрані десь в Андах протікала невеличка високогірна річечка, з якої колись видобували золото. Ведучий тримав в руках невелике іржаве сито і розбирався в тонкощах пошуків дорогоцінного металу, викладаючи жмені вологого бруду в посудину і потроху проштовхуючи його крізь маленькі дірочки. Розповідь велася більше закадровим голосом, ніж вживу – очевидно, що легенда відкрилася вже після зйомки самого відео або взагалі була вигадкою сценариста.

– Саме таким чином триста років тому старателі вимивали золото з дна цієї річки, – промовляв ведучий чітко й роздільно, – дивіться, який маленький діаметр отворів, – сито демонструвалося крупним планом, повільно обертаючись у руках, – добувачі боялися втратити навіть найдрібніші пластівці цінної породи й перемивали той самий кубічний метр мулу роками, але навіть після цього в брудоті залишалися золоті піщинки, які неможливо було вловити, адже їхній розмір був не більший за крупинки облягаючого їх мулу. Вони вислизали через найчастіше сито, їх не можна було взяти пальцями, на них можна було тільки дивитися, милуючись їхнім блиском. Через десятиліття після відкриття такої копальні, коли дно було перемите уздовж, упоперек і по діагоналі, на сонці воно виблискувало, як у середині серпня виблискує зірками нічне тропічне небо. Це блищали золоті піщинки, підняті з безодні, але не зібрані. Така сяюча копальня вважалася виснаженою, візуально гірський потік хоч і здавався скарбом, по суті він вже нічого не коштував. Цим і користувалися недобросовісні господарі виробленої ділянки, продаючи її недосвідченим старателям за «вигідну» ціну. Придбавши таку землю, невдахи по декілька місяців відчайдушно намагалися підняти блискучі багатства, доки не усвідомлювали, що це золото зібрати неможливо і вони купили хоч і золоте, але багно. З часом у добувачів вислів «золоте багно» став стійким, символізуючи фальшиву цінність, примарне відчуття успіху або щиру віру в нездійсненну мрію.

– Стоп! – прозвучала команда режисера з-за кадру. – Перерва п’ятнадцять хвилин.

Оператор полегшено видихнув і опустив камеру, сценарист потягнувся за пачкою цигарок і вже був посунув до комфортабельного пенька неподалік, але ведучий раптово продовжив. Жбурнувши сито в золотистий пісок, він ніби і не припиняв вести передачу.

– Запарило мене все це.

– Що «це»? – здивовано перепитав режисер.

– Уся ця срана цивілізація.

Режисер іронічно пирхнув. Решта, розслабившися після команди про завершення зйомки, тепер знову звернула увагу на спікера.

– Подивіться, яка краса, – він махнув рукою, показуючи на вістря гір серед джунглів, де між смарагдовими кронами мерехтіла бірюзою стрічка водоспаду. – Ну? Подобається? Пейзаж, гідний фотошпалер! Тільки на них більшість людей з нашого світу його й побачить. А між тим, раніше був народ, який жив просто тут, у цій красі, і де він тепер?

– Де? – підкурюючи, байдуже запитав сценарист. Він звик до нервових випадів колеги і зараз підтримав розмову виключно тому, що подібні дискусії тільки розважали команду в нескінченно одноманітних взаєминах, де кожен критично набрид іншому.

– В офісах, у квартирах, у метро, ​​в рамках комфорту... Вони сидять там і мріють заробити на телевізор нової моделі, щоб побачити цей самий пейзаж в якомога більшій пікселізації, Так би мовити, споглядати його якнайбільш реалістичним. Замість того, щоб дивитися на нього вживу.

– Не розумію, що тут поганого? Я ось теж хочу новий телевізор. Сидів би тут, ловив окуня і ховався від леопарда. Мрія всього життя, охрініти просто, – глузливо докинув продюсер. – Ні, дякую. Єдине, заради чого можна тут стирчати більше ніж день, – це власний видобуток. За рік-два наловив золотця – і додому, в душову кабіну з очищеною водою, лавандовим милом, шампунем для блиску і вбудованою стереосистемою.

– Абсолютно-безперечно, – почав ведучий зі своєї улюбленої фрази. – Хто б сумнівався. Золото – це все, що тебе цікавить, – він знову підхопив сито і струсив з нього пісок. – Поки сюди не прийшли нібито розвинені європейці і не сказали місцевим, що треба жити заради себе одного, заради власного комфорту, який повинен життя спрощувати, а насправді тільки його ускладнює, не було ніякої цінності у твого золота! І ніхто не думав, що йому буде краще, якщо з’явиться більше металу. – Тримаючи сито за обідок, він трусив ним, мов шаман бубном. – А тепер вся їхня цивілізація разом із нашою розвивається заради самої лише людини. Весь прогрес спрямований на володіння крутою тачкою, потужним гаджетом і квартирою побільше. – Усвідомивши, що швидко це не закінчиться, режисер присів там, де стояв. – Усе створене створюється лише заради того, щоб це продати, навіть самі творці втілюють свій винахід для того, щоб втулити його подорожче, щоб конкретно кожному з них жити стало краще. Всі кричать про рівність, кожен зі свого соціального прошарку. – Сценарист так заслухався, що третина цигарки дотлівала без його участі. – А тим часом індіанці, які тут жили, справді існували заради громади. Пішли на полювання, добули слона, поділили на все плем’я і щасливі з цього. Неважливо, хто слабший, хто сильніший, – усім порівну.

– Тут немає слонів, – раптом заявив режисер.

– Та пішов ти… у слонячу сраку!

– І де твої індіанці? Вимерли всі, – ввійшов в азарт суперечки продюсер, підшукуючи нові аргументи на користь своїх засад.

– Еге ж, тільки не вимерли всі, а вирізали всіх, а кого не вирізали, тих поневолили і змінили на свій лад.

– Я те благаю, коли б не колонізатори, вони все одно загинули б від чогось іншого. Неможливо довго прожити на такому примітивному рівні розвитку, без прогресу.

– Та брєд. Подивися на ті рідкісні племена в Африці або Океанії, куди так і не дісталися колонізатори, тоді зрозумієш. Як вони прожили десятки тисяч років, так і наше суспільство прожило стільки ж. Тільки ми розвиваємося вгору і відгороджуємо себе бетоном, а вони залишаються на землі і в гармонії зі світом. І хто кращий?