Розділ 24

Зазвичай все буває так, як буває, інакше буває рідко, однак теж трапляється.

Через дві хвилини Андрій вже стояв перед великими синіми воротами, обліпленими жовтим кованим візерунком. Це була звичайна сталь і дешева фарба, але він дивився на них, як на рубінову браму до Шамбали. Поруч красувалася табличка «ЗАТ «Тушинський консервний завод», а під нею сидів цербер. Так уже повелося, що в усіх пригодницьких історіях вхід в найголовнішу скарбницю пильнує найголовніший сторож. Даний випадок не був винятком, хіба що цербером тут була вона. Висока, худорлява, одягнена в обвислу чорну форму охорони на два розміри більше власниці. Схожість із пекельним собакою була і в зловісному виразі обличчя, і в тому, що, коли ця особа розмовляла, з неї мимоволі вилітали дрібні краплини слини та зрошували все на 180 градусів навколо. Якби існувала дитяча загадка: «Що вийде, якщо схрестити цербера з пульверизатором?», то ця жінка однозначно була б відповіддю. Кожен день з восьмої ранку і до шостої вечора вона сиділа в будці з білої вагонки перед турнікетом, чекаючи приходу того, кому можна буде показати всю силу своєї пропускної влади.

При всьому цьому Андрій розгледів в ній і щось гарне, можливо, навіть сексуальне. Вона зачіпала одразу два його базові інстинкти: розмноження і самозбереження. Який з них зараз грав першу роль, організм Андрія не розумів, але точно можна було сказати одне – їсти перехотілося.

– Добрий день, – мимохідь сказав він, наближаючись до прохідної.

– Напевно, – неоднозначно відповіла охоронниця і, дочекавшись, коли Андрій впритул наблизиться до зачиненого, але не заблокованого турнікета, випалила так різко, ніби гавкнула:

– Куди?

– Мені в адміністрацію. – Андрій і сам не знав напевно, куди йому насправді потрібно, тому для вірності додав: – До директора.

Він сотні разів прокручував в голові свій діалог з директором заводу, але жодного разу не подумав про те, як, власне, до нього потрапить.

– За записом? – гнула свою цербериха, видавши невелику порцію слини на звукові «п».

– Ні, але він знає, що я прийду, – збрехав Андрій, – з особистого питання.

– Так не вийде: в списках немає, значить не можна, – ще скропивши скло монітора, бовкнула вона.

– Але вам повинні були зателефонувати і попередити, – вирішив прибрехати Андрій, але самка сек'юріті сиділа тут уже не перший рік і чудово знала що відповідати блідим персонам з брудним волоссям.

– А-а-а, точно, пригадую! Осьде буквально тільки що ніхто не дзвонив і ні про що не попереджав. До-по-ба-че-ння!

– Жіночко, я серйозно. Це важлива справа, вас же потім вичитають, якщо ви мене не впустите, – ще раз спробував Андрій, чим остаточно вивів з себе вартову.

– Молодий чоловіче! – з інтонації було зрозуміло, що за чоловіка вона його не вважає, а на вік їй плювати. – Це режимний об'єкт, охороняється не гірше стратегічного! Я сюди навіть ворожі війська без дозволу не впущу, ясно? Президент Херсонської області без запису не заходить...

Далі була тирада про те, що тут у неї миша не проскочить, муха не пролетить і не проповзе ніякий інший фразеологічний штамп. Мабуть, навіть Тунгуський метеорит впав не сюди просто тому, що його не було в списках.

Оминути цей гордовитий бурдюк зі слюнями не було ніякої можливості, але зупинятися він також не збирався. Нерозумно подолати такий шлях, натрапити на якусь дурнувату охорону і опустити руки. Це все одно що присвятити своє життя колонізації Марса, вкласти туди колосальні ресурси, розробити будівництво бази, знайти й натренувати тисячі колоністів, кінець-кінцем побудувати кораблі, а потім забути святкову краватку перед церемонією відбуття і через це згорнути всю програму зі словами «ех, ну не вийшло»...

Андрій вирішив обійти завод по периметру і вирушив вздовж бетонного паркану, побіленого в тон до бордюрів та стовбурів дерев. Підприємство виявилося чималеньким і за приблизними розрахунками займало кілька квадратних кілометрів. Подолавши метрів триста і звернувши за ріг, він побачив ще одні ворота, судячи з усього, службовий в'їзд. Червоно-білий пластиковий шлагбаум, а поруч така ж будка і турнікет, як і у володіннях цербера. Але всередині цього поста над минулорічним непрочитаним журналом дрімав якийсь пенсіонер. Андрій недарма пішов в обхід підприємства, він знав одну просту істину: там, де не пройде ні армія, ні президент, завжди є дірка в паркані, і цього разу дірку звали Степанович.

Здалеку Степанович здавався настільки старим, наче свою першу зарплату отримував ще в дублонах. Роки забирали у Степанича своє, й сили полишали охоронця одразу ж по прибутті на роботу, тому весь той час, який він не натискав на кнопку, що відкриває шлагбаум, він спав. Водії постійно на нього лаялися, але зробити ніхто нічого не міг. Охоронець сидів тут вже п'ятдесят сім років, тобто стільки, скільки стояв сам завод. А спираючись на заслуги перед фабрикою, вислугу років, ціни на ліки в його аптечці і розмір належних пенсійних виплат йти з непогано оплачуваної роботи він не збирався. Наразі Степанович за своїм звичаєм дрімав.

Не порушуючи кордонів царства Морфея, але маючи плани перетнути кордон консервного заводу, до шлагбауму під'їхав старенький ГАЗ. Автомобіль повільно зупинився, виючи гальмами на всю округу, немов гігантська тварина часів палеоліту, з тих, що давно вимерли. З вікна динозавру висунулася макітра водія, яка теж цілком підходила під опис стародавніх людей – як низьким чолом, так і лексиконом. Голова скоромовкою гаркнула претензію і зробила це так різко, немов жбурнула спис:

– Бля-Степанич-на-роботі-бля-не-спимо-бля...

Водій увігнав спис в охоронця так, що той підскочив від несподіванки, але буквально за секунду зібрався з думками і натиснув на потрібну кнопку. Пластмасове загородження, конвульсивно посмикуючись, піднялося вгору, і вантажівка зникла в надрах підприємства.

Наступні п'ятнадцять хвилин Андрій спостерігав з безпечної відстані, вичікуючи, коли вартовий знову почне хропіти. Тихо й нерухомо він стояв під деревом, яке ніяк не захищало від дрібного дощу, і мовчки вдивлявся в об'єкт спостереження, немов головний герой детективного нуару. Не вистачало тільки прокуреного голосу за кадром, який би важким басом перераховував внутрішні проблеми Андрія пафосними кліше: