Розділ 23-й, передкрайній

Мешканці міста Тушин були людьми вкрай обережними.

Настільки обережними, що навколо знаменитого слова з трьох букв, криво написаного на бетонних парканах, малювали презерватив.

Настільки обережними, що таблички «Обережно, злий собака» вішали навіть на міжкімнатні двері.

Настільки обережними, що з давніх часів нічого після себе не залишили.

Свідченням тому є перші згадки людської діяльності, які не були знайдені на території їхнього поселення, однак за наявності їхньої відсутності вони датовані другим століттям до нашої ери. Їх не знайшов місцевий історик (любитель) і археолог (теж не професіонал) Євген Маркович. Він був твердо впевнений, що історія його міста сягає корінням в глибину століть, а відсутність будь-яких слідів, залишених предками, виправдовував доказом їхньої ж мудрості і розважливості. За його словами, щоб войовничі племена не помітили існування древнього Тушина, його жителі нічого не будували, нічого не вирощували і про всяк випадок жили в інших місцях. А щоб дана теорія виглядала вагомішою, у себе вдома історик виділив цілу кімнату під краєзнавчий музей. На східній стіні музею було виставлено багато різних снарядів та мін часів Другої Світової. На південній розвішені опудала місцевої фауни, які дивилися на гербаризованих представників флори, що розташувалися на стіні північній. А уздовж західної стояли три скляні бокси із порожнечею, поруч із ними висіла невелика позолочена табличка з гравірованим написом: «Археологічні знахідки на території м. Тушин, II століття до н. е. – 1927-й рік» (дата заснування Тушина).

Євгена Марковича знали всі місцеві. У музей часто приходили люди і приїжджали шкільні екскурсії. Доглядач і творець єдиної пам'ятки в окрузі мав вагомий авторитет. Але потрібно відзначити, що він тримався не стільки на його відкриттях у галузі науки, скільки на тому факті, що він був ще й директором консервного заводу, який, в свою чергу, був підприємством, на якому трималася хитка економіка Тушина. Відповідно, його примхи доводилося поважати не тільки рядовим городянам, а й сильним міста цього: мерові і власникові бару з ігровими автоматами (тобто синові мера).

Маркович був людиною заможною, а за мірками Тушина так і зовсім багатієм.

Історія його успіху така.

Понад двадцять років тому, коли розвалився Союз, зупинилося єдине велике підприємство в районі – консервний завод. Капіталізм розщепив його на акції і розподілив їх серед жителів району, більшість з яких через свою комуністичну освіту зовсім не розуміли, що робити з цими потішними папірцями, крім як покласти їх у сервант. Але Маркович знав. Насамперед він одружився з дочкою крупного фермера, адже у неї були гроші, хоч і не було краси. Точніше сказати, вона була настільки страшненька, що найніжнішим словом, яким усі попередні кавалери пестливо називали завидну наречену Іру, було Іркутськ.

Використовуючи невелике придане і великий дар переконання, Євген Маркович, а тоді ще просто Женя, вчасно пройшовся по Тушину і спустошив серванти його мешканців. Таким чином він дістав контрольний пакет акцій несподівано й очікувано одночасно – як фокусник дістає кролика з капелюха, коли всі чекають якогось трюка, але тільки побачать капелюх, вже знають його суть. В результаті фокусник став новим власником підприємства.

Наступні кілька років завод працював без будь-якого прибутку. Жерстяна банка радянського зразку і сумна етикетка привертали мало уваги, незважаючи на цілком якісний вміст. Маркович з Іркутськом жили на гроші тестя, а коли і його бізнес опинився на межі банкрутства, то сім'я зовсім зажурилася. На дворі стояли 90-ті, а на заводі – виробництво. Взявши з собою залишок грошей та депресію, Маркович зібрався і поїхав до Польщі за товаром на перепродаж, а повернувшись, тиждень безпробудно пив. І ось, на сьомий просмоктаний польською горілкою день геть похмурий Маркович обжерся «Кукуруку» та всівся на порожній ящик з-під «Херші-коли». Слухаючи «Волкмен» та жуючи «Стіморол», він спостерігав, як по телевізору мама доїдала «Раму», а на кухні дружина заварювала чай «Піквік». Сам він мріяв про те, як відкриє валютний рахунок у банку «Імперіал». І тут йому на думку і спав маркетинг. Будь-яка геніальна ідея починається зі слів: «Послухайте, який брєд я придумав». Той раз не був винятком, Маркович залетів на кухню і прокричав своїй дружині:

–  Слухай, я розумію, це прозвучить як брєд, але все ж. Як тобі така назва: «Тушонка з Тушина»?

– Але це банально, – поміркувавши, відповіла йому дружина, – простий і примітивний каламбур.

– Ні-ні, я вірю, вірю! Це спрацює.

– А я не вірю. Це погана назва, а як корабель назвеш, так він і попливе, – далі сумнівалася вона.

– Так, якщо тільки це не парадокс.

– Який парадокс?

– Ну, якщо корабель назвати «Гівно», то він не потоне! Розумієш? Парадокс...

Євген Маркович був людиною себелюбною і жорсткою, тому прислухатися до скепсису коханої не став і повністю втілив те, що вигадав. І не помилився. Справа закрутилася, як касета BASF на олівці.

Для створення корпорації навколо продукту було все: заводські потужності, тисячі безробітних городян і дочка – дизайнер поліграфії.

Спочатку все йшло гладко, основний продукт консервування – тушене м’ясо – виготовлялося так, що не могло причепитися ні одне ДСТУ, а назва притягувала погляди покупців. Споживач оцінив концепцію, але масово платити за неї не міг – якісна тушонка коштувала надто дорого, а бренд не мав тих фінансових потужностей, що дали б йому вийти на національний рівень. Тому років за п'ять-сім Маркович зрозумів ще одну просту річ: в його свинині занадто багато свинини. На допомогу прийшли желатин, харчові добавки і підсилювачі смаку. Спочатку на фабриці до них ставилися підозріло і додавали зовсім мало. Однак спробувавши, оцінили і дійшли висновку, що з ними продукт справді стає ароматнішим та соковитішим. Причому що більше сторонніх наповнювачів, то сильніше відчувається смак м'яса. Тому поступово їх ставало більше, а свинини – менше. А коли на завод приїхали німецькі харчові технологи, виробництво здешевилося настільки, що в одній банці від свині залишилося відсотків п'ять. Користуючись загадковими формулами і незрозумілими порошками, вони ідеально відтворювали структуру м'ясних волокон, і тепер один кабан заміняв двадцять. Але скуштувавши продукт, в це не могли повірити навіть ті, хто читав склад на упаковці. Це було геніально: люди їли не-м'ясо, яке було смачнішим за м'ясо. Рецептори смаку обманювалися настільки, що навіть чорна іберійська свиня, яка виросла на вічнозелених полях півдня Іспанії, дала б копито на відсіч, стверджуючи, що в банці чистий продукт.