Розділ 22

Близько як ніколи, далеко як завжди.

Важкий дощ поливав місто, роблячи його кольори на кілька тонів темнішими, а непроглядні хмари додавали ще більше сірості, перетворюючи пізній ранок на вечірні сутінки. Тушинський автовокзал стояв на околиці. Затуманені часом панорамні вікна трималися на кубічному каркасі зі сталевих перегородок. Багато з них були вибиті й замінені на стару облуплену фанеру різних відтінків. Через це будівля нагадувала два щільно притиснуті один до одного кубики Рубіка, яких ніхто і ніколи не збере. Під коротким козирком ховалися ворони, чиє кракання останніми днями ставало все голоснішим і помітнішим. Це означало, що недалеко осінь.

Товща величезної брудної калюжі приховувала і без того не дуже помітну паркувальну розмітку. Але якщо орієнтуватися на західну систему правопису (зліва направо), то можна з приблизною точністю стверджувати, що один-єдиний автобус на станції зупинився десь в районі місця номер 2 і в самій середині тієї самої калюжі. Він тільки що привіз із Херсона одного-єдиного пасажира, яким була Рита. Залишивши літак, вона пересіла на перший транспорт до Тушина, і через кілька годин він доставив її сюди. До цього моменту вона не спала практично добу. Життя Херсонської автовостанції виявилося не досить комфортним для ночівлі, а в дорозі до біса часто трясло. Складалося враження, що автобус, ігноруючи асфальт, їхав навпростець по переораних полях, на овальних колесах, з п'яним водієм без прав, рук і очей.

Залишаючи колись фешенебельний салон «Ікаруса», вона хотіла запитати у водія, як знайти консервний завод, але, глянувши на того, передумала. Мабуть, через кількість пасажирів на рейсі той сьогодні не заробив ні копійки, тому сидів за кермом веселий, як пенсіонер у черзі за пільгами. Рита мовчки пройшла повз нього й вистрибнула у безодню теплих липневих опадів.

Звичні сувенірні крамнички, кіоски з винахідливими магнітами і магазини, що пропонують фотографії визначних пам'яток регіону, були об'єднані в один-єдиний лоток з пресою, де з усього перерахованого, власне, була тільки преса. Рита підняла целофан, що захищав прилавок від дощу, і витягла якусь газету з дешевого паперу з чорно-білою назвою «Обізнаний тушинець». З фальшивою цікавістю покрутила в руках кілька секунд і повернула назад до решти.

– Вибачте, не підкажете, як знайти консервний завод? – звернулася вона до гладкої бабусі, що в надрах смугастого торгового намета наминала насіння.

– Тут усі дороги ведуть на консервний завод, – пожартувала бабуся, після чого сама посміялася, після чого нормально пояснила, після чого з монотонністю метронома продовжила знищувати плоди соняшнику.

Продавчиня повідала, що потрібне дівчині підприємство знаходиться поза територією населеного пункту, а саме в двадцяти кілометрах на південь. Дістатися туди можна тільки на таксі, на фабричних автобусах для персоналу або ж на фурах, які везуть на завод овочі, фрукти або м'ясо для консервації. Отже, найкращим рішенням буде ловити попутну машину. Бабця підняла руку і вказала в потрібному напрямку. Погляд Ріти прослідував за жестом і, пролетівши над кварталами низьких побілених будинків, оточених зеленими штакетними парканами й кількома цегляними хрущовками з горбатими дахами, уперся в панельну багатоповерхівку зростом у цілих дев'ять поверхів. Не Емпайр Стейт Білдінг, звичайно, але за тутешніми мірками будівля досить значна. За словами жінки, якраз поруч із нею і проходила дорога, яка вела на завод.

На знак подяки за корисну пораду Рита купила в лотку найдешевшу газету і, укривши голову від дощу, зацокала підборами по калюжах, як корабель на маяк, прямуючи до місцевого хмарочосу. А через півгодини вона вже стрибнула в кабіну першого попутного КамАЗа і сама не помітила, як заснула.

***

Маршрутка довезла Андрія до перехрестя в п'яти кілометрах від самого Тушина. Порадившись із водієм, він дізнався, що найкраще вийти саме тут і дістатися до консервного заводу автостопом. Слідуючи рекомендаціям, він опинився посеред рівного, як арктична пустеля, херсонського степу, на перехресті двох колись асфальтованих доріг. З ознак розвинутої цивілізації тут стояли: стара побілена зупинка, складена з трьох бетонних плит, і силікатний туалет трохи далі. Через дорогу росла яблуня, виблискуючи мокрими від дощу плодами.

Дивлячись на неї, Андрій відчув, як сильно він хоче їсти і одночасно блювати. Такого контрапункту в своєму житті він ще не відчував. В останні кілька годин живіт болів настільки, що взагалі дуже складно було на чому-небудь зосередитися, але він намагався. Тепер же біль став просто нестерпним. Відвернувшись від дерева, він побіг до громадського туалету, який розташувався в болоті за будівлею зупинки і смердів так сильно, що якби все зло світу зібралося в одному місці, то воно б смерділо менше. Тільки-но він увійшов в обгажену будку сортира, його вирвало у нерівну діру для випорожнень і навколо неї. Здавалося, що всередині живота сидів якийсь дикобраз, який одночасно скріб кігтями, колов голками і, судячи з невгамовного ниючого болю, співав.

Його знову знудило, і на цей раз якимось кислим нічим. Він вперся рукою у брудну стінку туалета й підняв очі. Перед ним на синій глянсовій фарбі, нерівно нанесеній просто поверх цегли, перманентним маркером був намальований дракон. Малюнок слабо тягнув на звання найкращого портрета міфічної ящірки, його можна було б легко сплутати з зародком курки або млявою папороттю, якби не підпис нижче: «Хочеш тату дракона? Дзвони». І номер телефону. Андрій спробував посміхнутися, але його знову вивернуло.

Темніло в очах, і одночасно хвилями накочувався біль. Андрій боявся втратити свідомість і намагався глибоко дихати, це допомагало погано, але допомагало. На гребені чергового спазму він пильно подивився на кривий овал загидженої дірки і той повільно почав вирівнюватися, набуваючи правильної форми, а через мить став зовсім ідеальним, після чого побілів, очистився і перетворився на ілюмінатор авіалайнера. За склом виднівся термінал аеропорту «Бориспіль». Чомусь Андрій знав, що летить на острови в Тихому океані і там проведе всю осінь і зиму. Низьке сонце гріло літаки на злеті і пробивалося через вікно, висвітлюючи обличчя і волосся дівчини поруч. Це знову була та симпатична медсестра з лікарні. Ось вона обіймає його за шию однією рукою і цілує в щоку, а він в цей момент робить їхнє селфі на свій новий Айфон. Викладаючи фото, він чекіниться, вказуючи пункт прибуття, і підписує це якоюсь банальною фразою типу: «Все в ідеалі, летимо на Балі».