Розділ 21

Копійчана Мельпомена

Білосніжні фонтани з позолотою, високі струмені кришталевої води, що перетворюють сонячні промені на веселку. Граційні скульптури, укладені в кільце акуратно підстрижених кущів самшиту. На привокзальній площі міста Херсона не було нічого навіть подібного. Її взагалі ніхто і ніколи не намагався прикрасити, а місце, зазвичай виділене для пам'ятника історичній постаті, займав похнюплений Андрій. Він стояв просто по центру площі в компанії власної зневіри, а схожість із монументом йому надавав гранітний вираз обличчя.

Подорож, що в планах займала один день, насправді тривала вже кілька тижнів і добряче його вимотала. Хоч він і був близький до мети, гроші на те, щоб до неї дістатися, були повністю відсутні. Знову. І де їх роздобути, він не знав, а головне, не мав бажання дізнаватися. Все, чого хотілося, – назад у затишний київський офіс. Взяти в одну руку разовий стаканчик, в іншу – сигарету і відправитися в тихий куточок поклоніння тотемам кулера і кавомашини. А ще він хотів до мами. Як там вона? Він рідко про неї згадував і зараз шкодував про це. Чомусь у даний момент гострою необхідністю стало бажання запитати у неї, як справи, та з'їсти тарілку її тушкованої капусти.

Замість цього він нудьгував посеред незнайомого міста з непереборним почуттям голоду і не знав, що робити. Знову. У животі боліло, неіснуючий гострий предмет зсередини колов у правий бік. За останні дні це відчуття не покидало його ні на хвилину. Андрій в черговий раз вирішив просто не звертати на це увагу, насправді це була єдина можлива терапія, яку він міг собі надати.

Міркуючи про те, скільки може коштувати квиток до Тушина, він безцільно пішов уперед. Його відчай багатократно відбивався у вітринах проспекту Ушакова – головної вулиці міста. Коли ноги дочовгали до Суворова (першого заступника головної вулиці міста) був уже обід. Впавши на лавочку неподалік від білої будівлі театру, звично прикрашеної високими колонами і статуями людей давньогрецької породи, він закинув голову вгору. Звідти, не обіцяючи ніякого прибутку, байдуже шелестіло ледь жовте листя тополі. Опустивши погляд, Андрій роззирнувся по сторонах, але ніякого бізнес-плану там теж не було. Байдужі городяни пленталися вздовж пішохідної вулиці по своїх життєвих траєкторіях, не звертаючи на Андрія жодної уваги. Вагітна жінка, школяр на скейті, сумний хіпстер і пара похилого віку. Везіння на цей раз не передбачалося, ніхто нічого не пропонував і не розвішував оголошень про роботу.

Він повільно відкрив рюкзак і запустив руку всередину, намацавши пом'ятий вже майже непрозорий пакет з тушонкою. Йому раптом спало на думку, що, напевно, вона вже й не потрібна. Але друга частина Андрія говорила, що про всяк випадок доказ все одно треба приберегти. Піднявши кульок з надр сумки ближче до світла, він вивчив вміст. Дивно, але ніякого виду цвілої зеленої гнилі не було до цих пір, і від цього піднявся настрій. Він сам не знав чому. Пошарпаний і потертий рюкзак давно нагадував мішок безхатченка. «А тепер і вмістом» – подумав Андрій. З такими лахами тільки милостиню просити... милостиню? Його осяяло. В одну мить дозрів новий план, а думки вишикувалися ідеальною низкою, немов автомобілі «Лада» на СТО. На обличчі з'явилася усмішка, хоч у гаманці поки змін не було, як не було і самого гаманця.

Він піднявся і підійшов до першого-ліпшого перехожого настільки впевненою ходою, немов на бексаунді грав знаменитий риф «Ей оф зе тайгер».

– Вибачте, – трохи підвищивши голос, крикнув Андрій.

Чоловік зупинився і повернувся до Андрія. Акуратно зализане назад коротке світле волосся, виголене до пластику худе і бліде обличчя, тонкий ніс, дрібні очі під круглими окулярами в дротяній оправі. Цей хлопець був би відмінним фахівцем з євгеніки в Третьому рейху, але біла сорочка з сірими мішкуватими брюками говорили про те, що він простий державний клерк в Херсонській держадміністрації. А краватка, що рясніла дешевизною, уточнювала, що заробляє її власник так собі. Зблизившись досить для вербального контакту нормальної гучності, Андрій продовжив:

– Вибачте, ви не знаєте, де в цьому місті можна знайти людей з Вірменії?

Він зобразив кавказький і єдиний акцент, який був здатний зобразити. Не зрозуміло чому, але саме цей вид вимови найлегше копіювати, його може відтворити практично кожен. Шукай Андрій людину з Японії чи Франції, то ні за що б не впорався, але Вірменія було саме те. І на подив акцент створив необхідне враження, не завадила навіть цілком слов'янська зовнішність.

Чоловік або сторопів, або задумався – у випадку з чиновниками середньої ланки дуже складно сказати точно лише по виразу обличчя. Але відповів він несміливо:

– Е-е-н-ні... вибачте, не знаю.

Андрій спробував зіграти розчарування, вийшло погано. Близькість до театру хоч і додавала впевненості, але ніяк не впливала на майстерність. Від такої незграбної гри почервоніли навіть сірі фізіономії статуй, що обліпили фасад культурної будівлі. Але актор не здавався.

– Так що ж таке, га? Вже начебто і знайшов вірменина, але заплутався – вулиці перейменували... Мало того, що прийшов не туди, так там ще й на азербайджанця натрапив! Кричав, що колишній депутат, корочє, побилися...

Договоривши, він подивився на руки і стиснув кулаки, від чого миттєво почервоніли кісточки пальців. Чоловік провів погляд Андрія і, зиркнувши на руки, здається, повірив у достовірність розповіді. Можливо, навіть почав співчувати, якщо бюрократ у принципі здатний співчувати. Однак що робити далі, він не знав і зібрався вже відкрити рота, повного вибачень і прощань, але Андрій наввипередки відкрив свого.

– Ви зрозумійте мене правильно, я не бомж і не алкоголік. – Після цих слів перехожий просканував Андрія з ніг до голови, переконавшись в обох твердженнях. Алкоголіком «вірменин» і справді не був, а до стану бомжа не вистачало ще кількох тижнів подорожі. – Ми з сином добираємося до Дніпропетровська, він сидить чекає на автовокзалі. Потрапили в таку ситуацію... коротше, потрібні гроші... так вийшло. Мені вже плювати на гордість, на гідність. Бракує жалюгідних 37 гривень. А тут ще ці вулиці перейменували, поки шукав потрібну, ще витратив. Жалюгідні 37 гривень... така дрібниця, а я не знаю, де їх тут взяти, що робити...