Розділ 20

Кохання міцнішає, коли про нього співають.

Дорога з Києва до аеропорту Бориспіль – це, мабуть, найрівніші і найширші шістнадцять кілометрів асфальту на всю Україну, а ще єдині, що відповідають гордим параметрам хайвею. Можливо, вся справа в тому, що це остання дорога, яку бачать всі чиновники, які тікають із держави і вже тут хочуть відчувати себе де-небудь в Австрії.

Однак справжнім символом збагачення вона служить київським таксистам. За проїзд по кращій трасі країни столичні перевізники беруть найвищу в країні таксу. Недовгі двадцять хвилин подорожі в битій і крашеній КІА «Церато» середньому пасажиру обходяться приблизно у триста гривень. Риті довелося викласти триста п'ятнадцять.

Термінал Д привітно відкрив перед нею автоматичні двері і впустив в просторий хол приміщення з кондиціонером та прозорими стінами. Всі властиві аеропорту ритуали вона пройшла досить швидко і вже через годину ступила на борт літака компанії «Авіаліній Народу України». І відразу ж про себе відзначила, що до народу дана компанія фактично не має ніякого відношення, а відноситься так взагалі огидно. Найдешевший квиток до Херсона коштував, як уся її середньостатистична зарплата медсестри. Крім того, авіакомпанія ділила народ на різні класи. У кастовій системі літака було три окремі частини. У найкомфортніших соціальних кріслах сидів перший клас, слідом ішов бізнес-клас, а більшу частину фюзеляжу займав економ, ображений тіснотою крісел та відстанню між ними. Він був невміло відгорожений від перших двох шторками.

Її місце знаходилося біля проходу в першому ряду економ-класу, відразу ж за фіранкою, що відмежовувала багатших пасажирів, проте опускалася, тільки коли літак набирав висоту (мабуть, авіакомпанії вважають, що люди рівні тільки в екстремальних ситуаціях злету і посадки).

Вона дістала телефон і почала позувати під поглядом фронтальної камери. Селфі з літака – ритуал обов'язковий, нехай навіть ти летиш в Херсон. Зробивши кілька десятків варіантів, наступні десять хвилин вона вибирала кращий. Визначившись із фаворитом і трохи підробивши його в десятку спеціальних додатків, вона заходилася вигадувати підпис. Хотілося чогось багатозначного й глибокого, бажано з нальотом трагізму. На щастя, подібні речі у великій кількості завжди зберігаються в пам'яті, тобто в пам'яті Гугла. Поки тривала посадка, на пошук був цілий вагон часу, фюзеляж, якщо сказати більш влучно, але на потрібне вона натрапила досить скоро, ним виявився досі їй невідомий вірш Василя Симоненка:

Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана
Ну як мені за нею не піти?

Виклавши це в Інстаграм, Рита ще раз перевірила листування з Андрієм, він, як і раніше, нічого не читав. Попутно вона зайшла на його сторінку, де було всього п'ять фотографій, на кожній він позував під новим ракурсом, але подобався їй скрізь. За останні тижні Рита переглянула цей альбом стільки разів, що їй здавалося, ніби вона вже вічність знає його власника. Розглядаючи Андрія знову, вона абсолютно ясно розуміла, що мимоволі прив'язалася до майже незнайомої людини і, напевно, закохалася. Необхідність його порятунку росла прямо пропорційно до її почуттів. Рита, як і будь-яка нормальна дівчина в її віці, будувала плани. Як не дивно, коли справа стосується відносин, в голові у жінки навіть з повністю атрофованою уявою народжуються історії, романтичніші за кращі любовні бестселери. І свідомість Ріти не ховалася за рідкісним словом «виняток». Вона забігла років на десять уперед, туди, де у них з Андрієм були автомобілі, будинок і кільця на безіменних пальцях, а навколо її прекрасної фантазії бігали діти. Після настільки ясно побаченої картини вона ніяк не могла допустити, щоб прекрасний замок їхнього спільного майбутнього був зруйнований якоюсь дурною хворобою.

Сердечні думи раптово розвіяла огидна відрижка сплячого поруч чоловіка у сорочці. Він вивергав неприємний запах частково перевареного дюті фрі – швейцарського шоколаду і шотландського алкоголю. Крім смугастої майки, на ньому були короткі плавальні шорти і вигорілі шльопанці з підошвою не товще целофанового пакета. В руках бовталася літрова пляшка віскі, більша частина якого вже хлюпала всередині власника і, судячи зі стадії сп'яніння, практично доходила до ватерлінії. Особливого шарму до аромату сусіда додавала нестерпна задуха. Повітряне судно перебувало на відкритому сонці вже досить довго, і кондиціонери просто не справлялися з літньою спекою. Гаряче і в'язке, як картопляне пюре, повітря заповнило салон. Пасажири, немов у сповільненій зйомці, пробиралися крізь нього, розсідаючись по своїх місцях.

У крайній ряд бізнес-класу, тобто прямо перед Ритою, але по інший бік міжкласової занавіски сіла жінка з усіма видимими симптомами благополуччя: золотими сережками, золотими кільцями і золотим кольє. Якби існувала золота шуба, то на ній була б саме вона, а так довелося задовольнитися життям зграї маленьких північних звірів (і так, у середині літа). Обтягуюча леопардова сукня і стрілки на очах, об які можна було порізатися, підкреслювали хижий норов мадам, а десяток пакетів із магазинів аеропорту характеризували її як жінку, що знає собі ціну. Сівши, вона одразу натиснула на кнопку виклику стюардеси і, дочекавшись дівчини в жовто-синій уніформі, поцікавилась:

– А можна якось кондиціонери включити? Спека нестерпна.

– Справа в тому, що вони працюють на максимумі. Можу запропонувати вам зняти шубу і покласти на полицю.

– Не треба, з шубою я якось сама розберуся, це мені коханий подарував! – ревниво заявила пасажирка.

– Я зрозуміла, – з правдивим розумінням відповіла стюардеса, – потерпіть трішки, коли злетимо, стане прохолодніше, – додала вона і пішла по своїх бортпроводничих справах.