Розділ 19

«Берегти спадок зовсім не означає обмежуватися спадщиною»

В. І. Ленін

Комунальники не покладаючи рук працювали в своєму непомітному стилі. Запоріжжя поступово змінювалося. Робота велася на багатьох його вулицях і площах, у скверах і парках. Місто, як і всю країну, охопила тотальна декомунізація. Всі сили були кинуті на перейменування вулиць, знесення пам'ятників і демонтаж меморіальних дощок. Будь-які можливі нагадування про Союз невпинно вишукували і прибирали, ламали і зафарбовували, одним словом, всіляко намагалися забути (хоч це і три слова). Однак підступності більшовиків не було меж, вони постійно ховали свої прізвища на табличках будинків за листям плюща або винограду, чаїлися на територіях забутих заводів і фабрик, а з нестрижених кущів в занедбаних парках то тут, то там визирав революціонер.

Але їх продовжували відловлювати.

Коли знімали Дзержинських, здавалося, що ті дивляться на робітників з докором, а також дуже хочуть впасти і скалічити ще хоч кого-небудь на прощання. Горькі всім своїм осудливим виглядом закликали перечитати їхні твори, зрозуміти, як добре було в СРСР, і повернути монументи на місце. Леніни ж були незворушні (люди, що в цей час відвідували Мавзолей, казали, що сам вождь і вусом не повів з цього приводу), вони жваво витягнутою рукою продовжували вказувати на світле майбутнє, яке було то справа, то зліва, залежно від примхи архітектора.

Найприкріше з усієї цієї ситуації було жителям Запоріжжя, вони тепер просто не знали, як орієнтуватися у власному місті. Якщо раніше все було цілком зрозуміло: проспект Леніна, пронизуючи Ленінський район, упирався в площу Леніна, на якій стояв пам'ятник Леніну, а за його спиною розташувався порт, названий на честь, вгадайте кого (тут який-небудь кмітливий букмекер вже почав би приймати ставки), але таки Леніна, за портом, поєднуючи два береги Дніпра, проходила величезна гребля імені, так, це чиста правда (тут би навіть сам букмекер почав ставити) Леніна. Саме Запоріжжя, мабуть, не перетворили на Ленінград тільки з тієї причини, що ця назва була вже зайнята. А щось типу Ленінслав, Ленінуполь або Ленінополь лежало вже за межами творчої досяжності радянських креативників (не кожен би помітив оксюморон у останньому словосполученні, якби не дужки, правда?).

Андрій сидів на невисокому парапеті, який виступав з бетонної основи, обкладеної гранітними плитами. Довгий час ця масивна тумба служила Володимиру Іллічу п'єдесталом. Стоячи на ньому, він гостинно витягав праву руку і елегантно відтягував носок лівої ноги. Зараз же на цьому місці куксами стирчали дві криві арматуріни, і якщо поглянути на них з точки зору сучасного мистецтва, треба зазначити, що виглядали вони не менш цікаво, ніж колишній монумент. Сам лідер революції зараз сидів поруч із Андрієм і тією ж правою рукою тихенько гортав стрічку ВКонтакте у себе на смартфоні. Звичайно, це був не він, просто дуже вже схожий хлопчина... добре, не те щоб дуже, але схожий ... бог із вами, мав дещицю схожості... ну ок, просто лисий і в піджаку.

У кількох метрах від нього, насолоджуючись літнім теплом граніту і прохолодою вина з пакета, лежав мужик у спортивках і білій майці з написом Unemployed. Виглядав він абсолютно відповідно до написаного, тобто як чоловік, чий сенс існування можна повністю описати одним принтом на його футболці, хоча сам він гадки не має, що там написано. Судячи з усього, він був товаришем «Леніна», а якщо використовувати термінологію декомунізації, то просто знайомим. Трохи далі ошивався голуб і з непідробною надією поживитися, як більшовик на підприємців, поглядав на людей.

«Ілліч» розчаровано видихнув і не відриваючись від екрана, сказав:

 – Ех-х... пішла епоха.

Андрій вирішив, що від нього чекають підтримки бесіди, але про Радянський Союз він знав небагато. Хоч і виріс на вулиці Двадцятого з'їзду КПРС, жодного поняття не мав, хто це був і навіщо вони з'їжджалися на його вулиці. Все, що збереглося в його пам'яті з тих часів, було уривками голосінь бабусі «ковбаса» і «2.20», та дядька «горілка» і «2.87». І ось прийшов момент використати весь накопичений арсенал.

– Так... – мрійливо сказав він, – ковбаса по 2.20, горілка по 2.87...

Сусід повернувся до нього і, явно не розуміючи, про що мова, показав екран телефона з відкритою новиною зі світу комп’ютерних ігор:

– Я кажу, «Халф Лайф» третій так і не випустять тепер точно. Пішла епоха...

– А... я думав ти про це, – махнув на колишню підставку Леніна Андрій.

– Та ще чого. Тоді навіть електрики не було, чого мені по них сумувати? Ні в «майнкрафт» пошпілити, ні в мережі посидіти. Я, до речі, Міша, – простягнув руку новий знайомий.

– Андрій, – відповів наш герой.

– А це мій вітчим Петро Олексійович, або просто дядя Петя.

Після згадування свого імені дядько Петя трохи пожвавився, підняв голову і встряг у тему, витримавши паузу, яку навіть у театральному училищі назвали б занадто довгою.

– Ні хріна ви не знаєте, засранці. Тоді можна було квартиру безкоштовно отримати і дітей у табір відправити. Я на заводі працював, нормальні гроші отримував.

– Ой, дядь, от не треба. Ти ж за своєю квартирою десять років в черзі стояв, а в підсумку так і не отримав.

Дядя Петя був досить ерудованою людиною, він завжди знаходив хорошу відповідь на будь-які випади в бік його думки, але з одним-єдиним нюансом – вдалі аргументи приходили на десять секунд пізніше, ніж треба. Він придумував гідну фразу у себе в голові, але ніколи її не вимовляв, тому що це було вже не актуально. З цієї причини за все життя ніхто так і не дізнався про його гострий розум і розвинений інтелект. Замість цього всі співрозмовники сприймали його, як людину недалеку та вузькоглядну, а він це тільки підтверджував, на всі питання відповідаючи так собі.

– Ну да, але міг же, просто не встиг, – не зраджуючи собі і в цей раз, сказав дядь Петя.

– І цим усе сказано, – підтвердив свою правоту Міша.