Розділ 17

Вдаримо по корупції переобранням!

Маленькі провінційні містечка та селища – явище незвичайне і досить дивне. Вони самотньо стоять десь посеред поля, лісу або будь-якого іншого характерного для нашої країни ландшафту, зовсім не розуміючи, яким чином там опинилися.

У мегаполісах і великих обласних центрах зосереджені важка промисловість і телебачення, в дрібних селах – сільське господарство і алкоголізм, а ось у селищах міського типу абсолютно нічого не зосереджено. Причому ніхто не надає цьому значення і взагалі даного факту не помічає. Якось один з депутатів навіть намагався просунути закон про скасування всіх населених пунктів з кількістю проживаючих осіб більше ніж п'ять і менше ніж п'ятдесят тисяч, але оскільки він стосувався саме невеликих містечок, його просто не помітили. «І слава богу», – подумали жителі смт усієї країни. Зрештою, повинні ж бути місця, де люди нічим не займаються, дивляться телебачення та наминають продукти сільського господарства.

Одним з таких місць, де нічого не відбувається, а якщо і відбувається, то ніхто на це не звертає уваги, є Доброслав.

Його жителі добрі, але апатичні, привітні, але байдужі. Напевно, тут ніколи не траплялося жодних злочинів, а може і траплялися, але їх ніхто не помітив. В такому краї абсолютно нічого робити якомусь серійному вбивці з хворою уявою, який проявляє себе завдяки витонченим злодіянням. Якщо він піймає жертву в подібному місці та, скажімо, приб'є її в зловісній позі до дуже старого і великого дуба у передмісті, прикрасить замордоване тіло ритуальними візерунками стародавніх печенігів, а органи витягне і розкладе перед трупом, з'єднавши кривавими лініями пентаграми, – цього ніхто не помітить. Не буде ніякої команди детективів, і пошуку відповідей на вічне питання: що ж він нам хоче сказати? Яким буде його наступний крок? Чому він розумніший за нас? Не буде сюжетів у національних новинах з гострими заголовками, але тупими репортерами, які своєю принциповістю постійно заважатимуть слідству. Ні. В перші ж години органи з'їсть зграя бродячих собак, тижнів за три тіло склюють ворони, а приблизно за місяць залишки догризуть білки. Так-так, білки їдять м'ясо, але ніхто з жителів селища так і не взнає цього цікавого факту, тому що ніхто, як уже було сказано, так і не помітить тіла.

Якщо ти плануєш когось тут позбавити життя і хочеш, щоб справу розслідували, будь люб’язний, вбивай під час якогось великого свята на центральній площі, бажано опівдні. І не забудь залишити знаряддя вбивства з відбитками пальців, а поруч поклади ксерокопію свого паспорта і оригінал ідентифікаційного коду. Можливо тоді днів через два тіло знайдуть, але за кілька років справу закриють за відсутністю доказів.

Будучи уродженцем іншого, але дуже схожого на це містечка, Андрій прекрасно знав специфіку місцевого життя. Тому, проминувши хитку металеву табличку «Доброслав», він і гадки не мав, як тут можна заробити грошей на подальшу дорогу. Адже вкрай складно знайти оплачуване заняття в місці, де ніхто нічим не займається.

У кислій стадії самотності та оскомистій фазі відчаю він, сам того не знаючи, йшов по головній вулиці міста. Назустріч не йшли люди і не їхали машини, навіть пси за парканами не хотіли на нього гавкати, а похилі голови вуличних ліхтарів, що нічим не світили, підігравали настрою Андрія своїм сумним виглядом.

Хвилин через п'ять він підійшов до одноповерхової хати з шиферним дахом, нещодавно побіленими стінами і синіми віконними рамами. Можливо, раніше вона була притулком сільради або будинку культури, а може, і музичної школи, визначити минуле в даному випадку було не легше, ніж передбачити майбутнє. Увагу привернуло оголошення на дерев'яних дверях, які служили будівлі входом: «Набираємо людей у штаб. Оплата послідовна». Що це означало, Андрій не розумів, але слово «оплата» йому безумовно подобалося. Він присів на довгу сходинку бетонного порога і притулився до стіни, наплювавши на побілку, яка мала обов'язково відбитися на його чорній футболці. Вирішив, що переночує просто тут, під зірками й оголошенням. Дістав з рюкзака пакет з банкою тушонки і дослідив її вміст, не відкриваючи. Всередині, всупереч його очікуванням, ще навіть не почали зароджуватися волохаті осередки цвілі. Втім, якщо щось подібне і з'явиться, то за межі герметичного пакета нове життя поширитися не повинне. Запхнувши пакета назад, Андрій подумав про їжу, а через кілька хвилин заснув натщесерце.

Розплющивши очі під гортанні крики пізніх півнів, які в Доброславі досі вигравали конкуренцію у будильників на мобільних телефонах, Андрій встав, розім'явся і почав ходити взад-вперед. Двері, за якими ховалося пояснення оголошення, залишалися зачиненими ще годину двадцять, поки не з'явився невисокий чоловік з червоними очима, товстими пальцями і зв'язкою ключів. Використовуючи все вищеперелічене, він почав відкривати замок.

– Ранок добрий, я за оголошенням, – вказуючи на клаптик паперу, заявив Андрій.

Той, не обертаючись, відповів:

– Заходьте.

Поплентавшись за чоловіком, Андрій потрапив у запорошене, погано освітлене приміщення, пройшов через сутінки невеликого холу і опинився в тісному кабінеті. Кімната була обставлена ​​з пишністю Північної Кореї, але можливостями Доброслава. Тут стояли три офісні столи, які вже забули, що колись їх покривали лаком, до них були приставлені старі стільці, що ретельно зберігали в своїй оббивці пил епохи Горбачова. У кутку причаїлася лава з чотирьох сіамських крісел на жорсткій основі, обтягнутих темно-коричневим дерматином. І тільки за одним зі столів височів справжній прокурорський трон, оббитий червоним оксамитом і оздоблений різьбленим деревом з позолотою. У такому інтер'єрі він виглядав так само доцільно, як виглядав би симфонічний оркестр на концерті групи «Гриби».

– Сідайте.

Чоловік вказав на дерматинову лавку, а сам влаштувався на місце біля вікна і замовк. Поки мешканець кабінету тримав незрозумілу паузу, Андрій відчував себе трохи ніяково і у відповідь вирішив тримати свою. Однак тиша тривала недовго, в контору стрімко увійшла блондинка років сорока в діловому костюмі темно-зеленого кольору. Вона на ходу привіталася і сіла навпроти чоловіка.