Розділ 16

Не кожен зважиться пройти.

Боротьба. Кожна людина з чимось бореться. З моменту, коли починає розуміти, що це його соска і вона повинна бути зеленою, а не ванільно-рожевою, як подобається мамі, і до моменту, коли починає вимагати зелений пледик, а не мімімішно-блакитний, який подобається сиділці. А десь між цими двома етапами протягом усього життя людина часто бореться за інші безглузді нісенітниці, типу за мир в усьому світі, споконвічно свої території або пільги на гарячу воду. В ім'я своєї боротьби люди, не соромлячись, об'єднуються в товариства, щоб гуртом боротися з тим, що заважає особисто кожному з них. Усіх щось дратує і всіх щось не влаштовує. У кожного є щось, що псує йому життя, це нормально, але не нормально, коли йому псує життя саме життя.

Серед цих людей була Варвара Михайлівна. Її дратувало абсолютно все – від неправильно заповненого бланку до правильно заповненого бланку (тут потрібно відзначити, що за службовим обов'язком вона постійно стикалася з різного роду бланками). А працювала вона головним архіваріусом лікарні швидкої допомоги (кожне з цих слів її теж дратувало). Її кабінет, як і сам архів, розташовувався в підвалі будівлі, але вона вперто не хотіла з цим миритися, називаючи свій поверх цокольним. Якщо взяти до уваги багаторічність бажання дами, то можна зробити поступку і вважати це приміщення найнапівпідвальнішим підвалом у місті. А якщо взяти до уваги ще й висоту Варвариного начосу – тоді так, вона сиділа мінімум на рівні першого поверху і за рівнем пишності конкурувала лише з фікусом біля реєстратури. Як вишенька на торті, на її правій щоці, немов намальована перманентним маркером, красувалася чорна мушка. Вона була так само доречна, як секс-шоп у поселенні мормонів, і увагу привертала таку ж – усім цікаво подивитися, але кожен намагається не помічати. Крім того, навколо її огрядного тіла важким туманом висів солодкий фльор дорогих мускусних парфумів. Це був той випадок, коли занадто велика кількість хорошого перетворювалася на погане. Вона виливала на себе стільки пахучої рідини, що та перебивала навіть знамениту суміш йодовано-хлорованого аромату державної лікарні. Зате Варвара ніколи не хворіла, просто в такій атмосфері ні віруси, ані астматики, ані інші біологічні види, яких вона вважала заразними, не виживали. Втім, від її запаху, бурчання і вічної біснуватості гинули й цілком здорові люди, навіть лікарі з повною картою вакцинації – і ті рятувалися не завжди. Тож не дивно, що з часом із підвалу з'їхав навіть морг, і на даний момент працівники клініки спускалися туди тільки в разі крайньої необхідності. Раз на тиждень черговий санітар збирав папки для архіву по всіх поверхах і однією великою купою залишав під металевими дверима підземного поверху. Постукавши три рази, він лишав папери і стрімко тікав назад, у привітне середовище будівлі лікарні.

Але доставляння документів в архів усе ж не було такою проблемою, як запитування інформації з нього. Тому Рита довго ламала голову: як би безболісно роздобути адресу, за якою швидка забирала Андрія. Тим ранком, коли вона дізналася, що хлопець виписався, вона написала йому повідомлення, але за три дні він його не прочитав і навіть не з'являвся в онлайні. До четверга вона почала серйозно хвилюватися, припускаючи, що з ним вже сталося жахливе, тому прийняла рішення поїхати до нього додому, але ж для цього треба було знати, куди їхати. На розробку плану з добування необхідних даних пішла майже вся зміна четверга. Звичайно, їх можна було запитати по телефону, але це якщо офіційно, а офіційно Андрій Братишко в лікарні вже не існував. А як казав головлікар: «Немає людини – немає історії хвороби». Це була його друга улюблена приказка після «Була б людина, а хвороба знайдеться». Риті здавалося, що від когось вона вже це чула, як і бачила у когось такі ж вуса.

Щоб завідувачка архіву погодилася надати потрібні відомості на особисте прохання, треба було і спілкуватися з нею особисто, а за зговірливістю Варвара Михайлівна могла зрівнятися з голодним гепардом. Проте одна лазівка ​​все-таки була. Берегиня папок, довідок та списків захоплювалася різного роду місячними календарями, гороскопами, прогнозами, народним зцілюванням в найрізноманітніших його проявах та іншим окультизмом, таким властивим для мешканців християнських країн.

На щастя, один з представників нетрадиційної медицини якраз сидів у четвертій палаті під цілком традиційною крапельницею. Єдиною проблемою було те, що Варвара ніколи не піднімалася вище бухгалтерії, та й таке траплялося виключно в дні зарплати. А це означало, що знахаря потрібно було доставити до неї в підвал. Але спочатку переконати саму Варвару в тому, що їй це потрібно.

Ближче до кінця дня Рита налаштувалася на хвилю рішучості і спустилася до входу в архів, про всяк випадок запевняючи себе, що поверх цокольний. Ще раз замислившись, навіщо вона все це робить, адже вони з тим хлопцем майже не знайомі, вона все ж знайшла пару симпатичних аргументів, які повідомляли, що життя людини таки дорожче витраченого дня. Тільки Рита занесла руку, щоб постукати, двері різко відчинилися. Протяг вдарив в обличчя, а запах – у ніс. Слідом за ними визирнув рожевий відблиск пишної зачіски, потім і бліде обличчя Варвари:

– Чого треба? – нервово гаркнула вона.

– У мене... це... я з особистого питання, – наскільки можливо привітно, але вкрай невпевнено відповіла Рита.

– Швидше, – так і не прочинивши двері повністю, продовжувала Варвара.

– Мені потрібна адреса пацієнта, ем-м, колишнього. Він лежав нещодавно, речі забув у тумбочці, хочу повернути. – Медсестра вирішила спробувати обійтися малою кров'ю, але бюрократа, у якого немає можливості красти, так просто не проведеш.

– Де заява від заввідділення форма номер чотирнадцять?

– Та якось не хотілося його підключати по таких дрібницях...

– Коли захочеться, тоді й приходь.

Варвара зібралася вже грюкнути дверима перед носом у Рити, але та встигла проторохтіти: