Розділ 14

Мандрівка – це такі ліки, які натщесерце не приймають.

За кілька годин Андрій вистрибнув з пасажирських дверей кольору хакі і, залишивши трасу, увійшов у лісосмугу. Відповідно до моху на деревах і геолокації на смартфоні він рухався на південь. Зовсім інший шлях мало сонце. Прийнявши колір стиглого мандарина, світило неспішно опускалося на захід, гріти іншу сторону планети. Зірка обіцяла повернутися після чергової кругосвітньої подорожі, тобто не раніше, ніж за вісім годин. Лісовий антураж підзвучувався шелестінням листя на кущах і деревах, а коли остаточно стемніло, до нього поступово підключилися комарі та цикади. Єдиним чужорідним шумом для даної місцевості було безперервне бурчання, що доносилося з глибин голодного шлунка Андрія. Крім того, ніяк не хотів тамуватися біль у правому боці.

Через десяток подряпин, отриманих від найрізноманітніших представників флори, і не менше укусів від представників фауни, він дійшов висновку, що міський житель абсолютно нічого не знає про життя, яке неквапно тече буквально за півкілометра від будь-якої траси. Це підтвердив містично ухкаючий сич. То напевне був сич, бо Андрію цього дуже хотілося, він точно знав, що сичі людей не їдять і навіть не атакують. Але про всяк випадок він прискорився і з надією глянув на екран телефона. Навігатор невпевнено повідомляв, що він має бути десь поруч, і за мить Андрій почув голоси. Метрів через тридцять він вийшов на невелику галявину Вона плавно переходила в короткий піщаний пляж, що одразу ж перетікав в озеро. Біля води горіло багаття, навколо нього півколом сиділо троє.

– Привіт, я Андрій, друг Ігоря, – з ходу представився він, сподіваючись, що це саме ті люди, які йому потрібні. І не помилився.

– А-а-а, так-так, здоров, довго ж ти добирався. Падай, – сказав молодик, який сидів ближче за всіх, і вказав на вільний пень біля багаття. – Я Діма, брат Ігоря, він розповів мені твою історію. Дуже захоплива подорож.

– Радий познайомитися, – незграбно вклонився гість і сів на імпровізований табурет.

– Це мій хлопець Жан та моя сестра Аліса, – Діма по черзі вказав на супутників.

– Привіт, Андрій, дуже приємно, – майже синхронно сказали вони.

Андрій кивнув і спробував посміхнутися, про себе радіючи, що звуки Третьої світової в його шлунку перекриває гучне тріщання багаття. Його охопило те незручне почуття, коли соромно сказати ледве знайомим людям, що ти дуже голодний, але при цьому не можеш себе стримати. І він, як старий продюсер на молоду актрису, вирячився на їжу. Кожен з його нових друзів тримав у руках паличку з жертовно наколотим на неї шматочком маршмелоу. Крім того, над вогнем кипів казан з водою і, судячи з аромату, варив у собі рибу. Припущення підтвердилися практично відразу ж, коли Андрій зустрівся очима з коропом, голова якого визирнула на поверхню. Уважний Діма помітив іскру, що проскочила між рибою та Андрієм, і гостинно спитав:

-– Зголоднів?

Гість примудрився сказати правду і збрехати в одному реченні з двох слів:

– Так, трішки.

– Бери, наливай собі, – простягнувши металеву миску, сказав Діма, – риба готова, ми просто вже наїлися.

– Дякую, – сказав Андрій, намагаючись брати посуд якомога байдужіше.

Наївшись юшкою і двома банками пива, Андрій розслабився і почав вивчати супутників докладніше. Діма був повненьким чоловічком років десь тридцяти п'яти. Над великими, але вузько посадженими очима і тонким загнутим до центру землі носом розташувалися майже прозорі брови. Ще вище колосилася коротка зачіска з вогняно-рудого волосся. Пишна борода такого ж кольору виростала з повних щік, роблячи їх ще повнішими.

Потрібно сказати, що верхня частина голови не зовсім гармонійно стикувалася з нижньою. Якщо верх був вузький, як вершина кеглі, то низ навпаки, круглий, як надута кулька. Через це Діма чимось нагадував чи то матрьошку, чи то пузату сову, чи то сову, що сиділа в нижній половині матрьошки. Його тіло було обтягнуте смарагдовим спортивним костюмом з білими смугами. В цілому він всіляко випромінював позитив і гарний настрій, простіше кажучи, виглядав як типовий стодвадцятикілограмовий добряк.

Біля Діми сидів його хлопець. Андрій вирішив, що Жан – це навряд чи справжнє ім'я, зате його вигляд повністю тому імені відповідає, хоч геть не підходить для риболовлі. На ньому була трійка з коричневого твіду, кремова сорочка і туфлі. На голові сиділа картата кавова безкозирка, злегка перекручена набік, а шию огортав метелик того ж кольору. Його можна було б описати як людину в стилі початку двадцятого століття, якби не чубчик кольору індиго, що пружними завитками стирчав з-під головного убору.

Трохи осторонь на колоді сиділа Аліса – молода шатенка в сірій куртці, чорних легінсах і гумових чоботях. Вона постійно дивилася в телефон, фактично не відволікаючись на бесіду брата з його хлопцем. Всім своїм виглядом вона показуючи, що даний захід їй не особливо цікавий. Андрій вирішив, що настав час і йому вступити в розмову про гачки, наживки і вудки, які, звисаючи над водою, стояли в декількох метрах.

– Спінінги? – кивком вказуючи на півдесятка одиниць знаряддя уздовж берега, він махом виклав весь свій словниковий запас, профільно пов'язаний з риболовлею, зате Діма відразу активізувався:

– Ага, той подалі старий, ще батя на нього лящів тягав. А ось цей червоний я тільки минулого тижня взяв. Замовляв з Європи, тисячу чотириста евро, крутезна річ.

– Тисяча чотириста евро? – несподівано для себе самого перепитав ошелешений Андрій. Ціна вражала. За ці гроші можна було найняти команду аквалангістів, які в будь-якій водоймі влаштують геноцид популяції лящів, поневоливши село окунів на здачу.

– Так, розумію, варіант середній, – Діма по-своєму зрозумів репліку Андрія, – але мені багато і не треба. Я всього лиш раз на півроку порибалити виїжджаю, так, заради спокою, хочеться, знаєш, подалі від цивілізації. Ти повинен розуміти, Ігор говорив, що ти взагалі в похід через всю країну пустився.